Вишиванки i рушники – символи любовi й незрадливостi, обереги українського народу

   У третій четвер травня, українці вже традиційно святкують День вишиванки. Цей День не є офіційним, відзначають його не тільки в Україні, але й за її межами – українці та всі прихильні до нас та до нашої культури люди.

«З вечора тривожного i до ранку

   Вишивала дiвчина вишиванку...»

   Народна пiсня

      Людина i праця, людина i пiсня, людина i витвiр мистецтва – це все вiчне, безсмертне, щось своєрiдне i глибоко вражаюче. Наш український народ працьовитий, щедрий на таланти, здiбний, обдарований. Якщо працювати – то до сьомого поту, якщо спiвати – то дзвiнко, розложисто, якщо творити щось – то неповторно, захоплююче.

      Тож i не уявляємо ми доброї батькiвської хати без прикрас: вишиванок i рушникiв, витворiв народного мистецтва. Саме з батькiвської хати починається пiзнання свiту. Бiлi стiни, бiла стеля – неначе витканi з маминого полотна. Сонячне світло ллється через вiкна i вiд того на стiнах виграють розгаптованi квiтами рушники; розпростерли крила, немов пiвники, на рушниках горять кетяги калини, золотистi китички хмелю звисають з рушникiв до самого столу i пахнуть хлiбом. А то справдi йшов дух вiд паляниць, що їх спекла мати та й поклала на стiл, прикривши їх казкової краси рушником. Яким затишком, теплом, спокоєм вiє вiд цих рушникiв! А чи в кожному домi зараз є вишиванка, вишиваний рушник? Певно, нi. Призабули чомусь це дивне народне мистецтво.

Чуєте? Мелодiя, слова... Так це «Пiсня про рушник» на слова Андрiя Малишка.
   «Рiдна мати моя, ти ночей не доспала
   I водила мене у поля край села,
   I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
   I рушник вишиваний на щастя дала.»

     Рушник, i правда, можна порiвняти з пiснею, витканою чи вишитою на полотнi. Без рушника, як i без пiснi, не обходиться народження, одруження людини, ювiлейнi урочистостi. Рушником накривали дiжу пiсля випiкання хлiба, ставлячи її пiд образами на покутi, дарунковими рушниками перев'язували кумiв i гостей, хлiбом-сiллю на рушнику зустрiчали i зустрiчають зараз дорогих гостей. А ось цiкавий спогад: у перший день огляду озимини йшли в поле гуртом-родом. Попереду батько нiс на рушнику хлiб-сiль; у кошику, накритому рушником, несла рiзне частування мати. На зеленому полi розстеляли рушник, клали їжу. Так робили i в перший день оранки, сiвби та жнив. Пiсля закiнчення жнив господар зустрiчав женцiв з хлiбом-сiллю на рушнику, а тi одягали на господаря обжинковий вiнок.

       Як i в пiснi спiвається, за звичаєм, коли син вирушав iз дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб берiг сина вiд лиха. А весiльний рушник кожна дiвчина готувала сама. А вiзерункiв яких тiльки не знайдеш на рушниках: засiяна нива – ромб з крапкою, вазон чи квiтка – свiтове дерево од неба до землi, людськi фiгурки, немов з дитячого малюнка, – знак берегинi, богинi хатнього вогнища. Скринi повнилися дiвочими рушниками, їх дбайливо оберiгали, хизувалися – гостям i сусiдам показували, бо то дочка на виданнi готує собi посаг. А вишивати рушники i сорочки матерi навчали дочок змалку. 

Як-то у пiснi на слова Павличка спiвається: 

 
   «Як я малим збирався навеснi
   Пiти у свiт незнаними шляхами –
   Сорочку мати вишила менi
   Червоними i чорними нитками.»

     I тут українськi майстринi – неперевершенi. Казкової краси вiзерунками прикрашали сорочки, намiтки, очiпки – прагнули до краси, до самобутностi. Готували дiвчата собi на все життя по 50, 80, а iнодi в по 100 сорочок з тонкого вибiленого полотна. А часом не тiльки вишивали нитками, а ще гаптували срiблом, золотом, бiсером, перлинами, коштовними камiннями, лелiтками прикрашали одяг. Так що красунею виглядала кожна дiвчина, яка мала бажання, терпiння, старання i хист.  

    Цi українськi обереги пройшли крiзь вiки i нинi символiзують чистоту почуттiв, глибину безмежної любовi до своїх дiтей, до всiх, хто не черствiє душею. «Хай стелиться вам доля рушниками!» – кажуть, бажаючи людям щастя, добра, миру, злагоди i любовi. 

Анна Бородавкіна, 

бібліотекар відділу 

соціокультурної діяльності