Дещо про бібліотечний маркетинг. Практичні поради.

Як зробити бібліотеку привабливою для читача? Що запропонувати, щоб втримати? Чи доцільно витрачати кошти на рекламу? Як стати незамінними?... Питань чимало і всі вони потребують першочергового вирішення та невсипної уваги.

Пані Ганнелоре Фоґт – директорка Міської бібліотеки Кьольна, має відповіді на ці питання. Доказом слугує постійно зростаючий процент відвідування бібліотеки. Дещо тезово з виступу пані Фоґт про основу успішної бібліотеки. Зазначу, що це не теорія, а реальна робота, що дала результат.

«…Бібліотечний маркетинг – це перш за все не питання грошей, а принципова позиція діяльності бібліотеки. Мета такого маркетингу проста: кожен громадянин повинен знати бібліотеку в обличчя, своєчасно бути поінформованим про послуги та користь від відвідування. Примус не подіє, потрібно «боротися» за вільний час громадянина міста. Ви нічим не краще кав’ярні чи кінотеатру.

Найкраща безкоштовна реклама - віддані справі фахівці, компетентні, комунікабельні та приязні співробітники, якісний асортимент послуг, гнучкість і здатність справлятися із нестандартними ситуаціями. Якщо це так, то найкраща реклама, відгуки, що передаються з вуст в уста.

Обов’язок бібліотеки – інформувати громадян, постійно розповсюджуючи інформацію про послуги. Вирішальним у популяризації послуг є вибір правильних каналів інформації. Такими каналами можуть бути вихователі, лікарі, журналісти. Наприклад, у лікаря ви можете отримати невеликий список з інформацією про те, що пропонує бібліотека з теми «Догляд за дитиною» В музеї – список літератури з підготовленої експозиції. Не потрібно багато інформації, дружне привітання, контактні дані, короткий список основної літератури з даного питання.

В кожній громаді існує чимало можливостей для відповідної презентації бібліотечних послуг. Якщо вдасться знайти зацікавлених людей, то решту зробить «усна реклама». Експерти у своїй галузі чи сфері уподобань, значно ефективніші, ніж співробітники бібліотеки.

Ви успішно презентували роботу бібліотеки, до вас прийшов читач. Співробітники повинні знати про послуги бібліотеки – набагато більше ніж потрібно для власної роботи. Бібліотека втрачає дуже багато можливостей, якщо робота виконується непрофесійно. Запропонуйте екскурсію разом з курсами по пошуку літератури. Не потрібно бюрократії та формалізму. Зменшуйте заборони. Заохочуйте і закликайте своїх читачів до співпраці – це неабиякий потенціал творчих ідей та рекламних можливостей. Реальний сервіс та дружнє ставлення до читача перетворюються на кількісні показники, які дають нам змогу побачити успішність маркетингових дій.

Добийтеся від читачів, щоб вони вважали Вашу бібліотеку Своєю та пишалися нею. …»

Дуже просто, без термінологічних нагромаджень. Чи не так?

До речи, зверну Вашу увагу на дві статті - ілюстрація повсякденної роботи Міської бібліотеки Кьольна.

Кельн: центр обслуговування Міської бібліотеки

Книжные страсти: в кельнской библиотеке детей запирают на ночь.

Використано матеріал семінару «Робота з обслуговування читачів у бібліотеках» доповідачки пані Ганнелоре Фоґт.

Продовжувачі історії

Восени минулого року у Кременчуцькому видавництві вийшла друком книга „Історія Онуфріївського району”. Її автори – вчитель історії Павлиської ЗОШ №1 ім. В.О. Сухомлинського Віталій Постриган та місцевий краєзнавець Василь Сурмило.

Майже два роки пішло у них на наукову та технічну підготовку цього видання. До речі, така радість коштує нині доволі дорого. Видання 77 примірників обійшлося в 10 тисяч гривень. Але воно здійснене не з комерційною метою. Книга розрахована на тих читачів,які цікавляться історією Онуфріївського району та суміжних територій української держави। Передусім, на школярів, учителів та краєзнавців। Тому весь наклад книги був безкоштовно розісланий в усі школи та бібліотеки району। А один примірник подарований авторами і меценатами відділу краєзнавства обласної наукової бібліотеки ім. Чижевського, де невдовзі відбудеться презентація цього оригінального видання.

Дякувати за це треба благодійникам, котрі внесли посильний внесок у це видання. А саме А.Бондаренку, В.Письменному, Л.Горсітмановій (Рєзник), Л.Мажаренко, А.Абрамович, В.Сурмилу, П.Бухикалу, В. Ткач та К.Кравченко.

Структурно книга складається із 30 глав, які вибудовані у хронологічному порядку, а саме від часів Дніпро-донецької спільності до 1945 року. За основу в науковому плані автори взяли відому „Історію міст і сіл Української РСР”, хоча заідеологізованість та заангажованість її матеріалів, а також велика кількість нових не врахованих ще даних, як зазначають автори, „не дають змогу вважати відповідним це видання” сьогодні.

На жаль, і попередні різнобічні видання, що якимось чином торкалися історії Онуфріївського району, не давали повної і точної її картини. Навіть інформація щодо походження назв, історії заснування і датування окремих сіл району, викладена в них, доволі спірна, неглибока, а іноді просто помилкова.

Хоча, як пишуть у передмові В.Постриган і В.Сурмило, „книга є продовженням і доповненням до багатолітних досліджень з історії нашого краю”, слід відзначити, що саме вона стала першим досвідом нових підходів і поглядів у висвітленні подій, явищ та періодів історичного розвитку означеної території. Але автори – люди скромні, вони не „збирають камінчики до корони”. З цього боку цікавою є також ремарка, яка ніколи не зустрічалася у подібних виданнях: „Автори відкриті для врахування думок і побажань як фахівців, так і пересічних читачів”.

Як напутнє слово для молодих читачів, для тих, дослідників, які підуть слідами авторів, звучить думка Віталія Постригана: „Історія твого села та району – це не мілководне лісове озерце, а бездонна океанічна западина, яка спускається в морок тисячоліть”.

Роман Любарський

«Пробудження з мороку», або Зимові читання 2011

Днями у вітальні відділу мистецтв ОНБ ім. Чижевського пройшли Зимові поетичні читання учасників АУП, які вже претендують на те, щоб стати традиційними. Читачів із й без того не чисельної групи «аупівців» було двоє: Валерій Сіднін та Валерій Сорокін.

Перший – вже досить знаний на Кіровоградщині автор. Через публікації в газетах, журналах, альманахах. Через презентації власних книжок. Валерій Сіднін вже впродовж 40 років розробляє свій поетичний пласт, який фахівці називають то «андеграундом», то «постмодернізмом». На всьому просторі його віршів боляче і гостро звучить тема внутрішньої драми – згубної диспропорції, розладу світу духовного і світу реалій. Це знакове поетичне явище. Це відгук на події останньої чверті ХХ віку і початку віку ХХІ. Які, як відомо, характеризуються законами подвійної моралі, ідеологічними та політичними утисками, занедбанням високих духовних і культурних цінностей.

Примітно, що поет давно обрав для себе нетрадиційну форму написання – майже без розділових знаків. Цим він начебто полегшує індивідуальне сприйняття читачів, котрі вільні обирати – кожен для себе – початок і кінець думки, розміщення акцентів та емоційне забарвлення образу. Характерною для його поезій є також велика щільність образотворчих засобів на один текст.

В своїх уподобаннях В.Сіднін не схибив і цього разу. Він також залишився вірним і своїй манері читання. Продираючись крізь хащі метафор та порівнянь, метонімій та алюзій, слухачі ледь-ледь встигали схопити хоча б спрямування думки та настрій окремих віршів. Проте було й «просвітлення»: у другій частині свого виступу поет порадував публіку чималою добіркою україномовних віршів. Як на мене, на відміну від російськомовних, ці поезії більш доступні для сприйняття. Тому що прозоріші, природніші, добріші.

…мій віковий психоз – петрів батіг

ледь полинялий у липневу спеку

відсутній погляд плинно перетік

з цикорію на бусола-лелеку

який так само в ступорі умлів

у теплій хвилі степового мрева

а з- понад наших з бусолом голів

на сонці вигріваються дерева

дуби старезні в них риплять кістки

у головах вітрець мрійливо грає

повз них літа і зими і роки

та й їм вже час до деревного раю

В цих віршах поет вже більш впевнено і настійливо шукає шлях виходу із пітьми:

Бо в інакшому вимірі

вирвуть терпець до старого

напівсвіту із сутінків

темряви мороку чаду…

й більше не чатуватиме

відчай розпачно за рогом…

бо не є там «за рогом»

все рівне й ясне як свічадо…

але що ж бо візьметься

від цього не ліпшого світу?..

є ж бо й тут хоч дещиця

якась порошинка окрайчик

величезного Світла Того!

(не до скону ж говіти…)

хтось же мусить – за проводиря…

з каганцем для незрячих…

Попри демарши «деменції» та «маразму», в цих віршах Валерій поза «Квіновим» “show must go on!” все ж здатен угледіти, як «серед серпня незвично-серцевого щедрістю-щирістю пахощів яблук гарячих і сонячних диньок подібних курчатам дводенним розбіглися диньки-курчатка розкочені степом розгойданим злагоди згодою десь в Приінгуллі…». А ще, залишивши поза грою свій епатаж і кураж, він підносить своє слово до рівня християнської молитви: «отож за все подякую Йому». Знаменно, що один з віршів україномовного корпусу віршів має назву «Пробудження з мороку».

Другий автор, хоч йому і не бракує літ, на жаль, все ще не сягнув вершин філософської мудрості та поетичної майстерності. Валерій Сорокін як писав чверть віку тому, так і пише на тому ж рівні: недбало, зневажливо, незграбно копирсаючись у вторинних рефлексах третинного періоду російського декадансу. До того ж, поганою, тобто погано вивченою, неграмотно кроєною, російською мовою. Ключові слова його естетичної схеми «болото», «яма», «кров», «плювок», «чорний-білий» тощо.

Нехай читач сам розсудить і знайде сенс у поставленій проблемі:

Надеюсь опоздать я на последний поезд

Надеюсь потерять билет (а вдруг успею)

Надеюсь не доехать.

Кто помянет?

Пока дышу-надеюсь? Странно слышать.

Пойду пешком

Уйду в края иные

где нет конечных станций полустанков

надеюсь не дойти. К чему же спешка?

как ни банально

я ведь тоже пешка

что движима рукою подсознанья.

Однак за Валерієм-2 залишається шанс якщо не відстоювати Трою, то хоча б не руйнувати її “уві снах”. Тоді напевно “такий собі Гомер” колись відкриє йому секрети красного письма.

Роман Любарський

Рукописи не горять

Наприкінці минулого року в ОУНБ ім. Д.І.Чижевського з'явилася нова книга. Сподіваюся, вона стане у нагоді та буде корисною місцевим літераторам, історикам, краєзнавцям з кількох причин. По-перше: її автор Омелян Лісничий – наш земляк, вже напівзабутий партійний та громадський діяч, репресований 1938 року. По-друге: “Спогади про буремні роки” - унікальна розповідь про події 1917 - 1919 років, які проходили на теренах нашого краю, точніше, в селі Рівному і навколо нього.

Та, передусім, дуже цікава сама історія появи цієї книги. Отже, почнемо з того, що коли Омелян Лісничий закінчив роботу над рукописом під назвою “Партизани”, то передав його відомому українському письменнику, також рівнянцю Івану Микитенку. І згодом отримав від нього схвальний відгук. На той час О.С. Лісничий працював головою Лисичанського райвиконкому Донецької області. Сім років потому, коли вже у весь розмах йшла велика сталінська чистка партійних рядів, Омелян Степанович був заарештований органами НКВС. Звісно, при обшуку весь його особистий архів був вилучений. З ним пропав і згаданий рукопис. 5 жовтня 1938 року Військова колегія Верховного суду СРСР винесла вирок про розстріл, того ж дня його “привели до виконання”.

Проте, дякуючи долі, примірник, який відредагував і підготував до друку Іван Микитенко, дивом зберігся в архіві письменника, хоча той також потрапив під репресивний прес 1937 року. Довгі роки ці сторінки дбайливо зберігав його син Олег Іванович, який і передав їх сину автора спогадів Григорію Омеляновичу Лісничому. Саме завдяки його старанням, а також допомозі й підтримці голови Рівнянської сільради Віктора Неділька, директора школи села Новомиколаївка Новоукраїнського району Анатолія Ковирьова та шеф-редактора журналу “Всесвіт” Олега Микитенка це видання побачило світ.

Книга написана тією “крицевою” мовою, якою здебільшого користувалися в ті часи пропагандисти-більшовики та „воєн коми”. Тобто насичена зразками революційної фразеології й тими синтаксичними моделями, котрі повсякчас зустрічалися у тогочасних прокламаціях, постановах, резолюціях та характеристиках. Але нехай це не відлякує прискіпливого читача: з-поміж ідейно витриманих рядків проступають сліди складних і неоднозначних подій, свідком яких став О.Лісничий. Ось деякі приклади.

Про загальні збори Селянської спілки 18 серпня 1917 року. “Члени Спілки, що дотримувалися більшовицьких поглядів, на цих зборах перемогли, рогромивши інші партії та і саму Спілку, яка перестала існувати. Після ліквідації Спілки активісти числом 28 товаришів, які стояли за більшовицьку програму, заходилися утворювати більшовицьку організацію”. Для любителів проводити цифрові порівняння та статистичний аналіз: на той час у Рівному проживало близько 20 тисяч мешканців.

Про події на волосному земському з'їзді. “У залі кричали: “Не хочемо більше слухати цю купку бандитів!” Куркулі та петлюрівці сатаніли, а найбільше Шигар (куркуль), Козуля (петлюрівець), Стародубець (буржуй), Ланецький (куркуль). “Ми не хочемо служити у Земській управі, ми не дозволимо гурткові самозванців навязувати народові все те, що їм забажається!” Наймит Афанасій, церковний співак, що завжди горнувся до куркулів, висловив їхню спільну думку про те, що, зважаючи на позицію більшовиків, в Управі служити він більше не може”.

Про події початку грудня 1918 року. “Назад (з Єлисаветграда — Р.Л.) їхали поїздом, і в кожному вагоні більшовики проводили мітинги, читали відозву до селян із закликом підняти повстання проти петлюрівців. В одному вагоні їхав петлюрівець, який спробував заперечити більшовицькій агітації словами: “Знову хочете крові?” Більшовики реагували емоційно: “Ах ти холера чубата! Та ти за самостійну буржуазну Україну?” Поклали його на підлогу, взяли за руки та за ноги, розгойдали, хотіли викинути з вагона...”

Текст книги більше нагадує розгорнутий щоденник, в якому хоча й по-партійному пристрасно, але – портретно й географічно – детально викладена вельми мозаїчна картина „класової боротьби” на селі. Головне, про що вона свідчить: жодна з тих сил, які брали в ній участь, не привела людей до справжньої єдності, до миру і щастя, а загострення цієї боротьби призвело до великого кровопролиття і голодомору.

І все ж таки, нехай кожен читач судить про це і пристає на той чи інший бік। А книга має право на життя. Тому що подовжує пам'ять про тих, кого безжально перемололо колесо історії. Тому що доносить до нас їхні голоси. А понад усе – закликає об’єднатися навколо такої позитивної животворної ідеї, яка врятує людство від братовбивства і самознищення.

Роман Любарський

Від Вавилону до Парнасу

Напередодні Свят-вечора у затишному залі краєзнавчого відділу ОНБ ім. Чижевського відбулася зустріч учасників літературного клубу "Євшан" з талановитим кіровоградськким поетом, нині студентом Києво-Могилянської Академії Назарієм Назаровим.

Свою першу книжку він видав у 16 років. Вона одразу показала якусь надприродну його дорослість. У думках, почуттях, віршуванні. А до того - ще й дивовижно тонке відчуття слова, відчуття його мелодики та смислового забарвлення.

Прийми мене - тобі воздам офіру

На алтарі достиглім жовтих нив.

Для неї я відмірю повну міру

Пісень отих, що коник надзвонив.

Й піду удаль порослими стежками,

І обрій буде раз у раз манить,

І між оцими жовтими стіжками

Я часу уловлю незнану нить...

Хоча Назарій і вважає, що "домінантною темою" його збірки "є тема осені", дозволю собі припустити інше: "Втеча з Вавилона" відкрила юному поетові шлях до пошуку. Отже, пошук себе в реальному і "загубленому" світах, пошук Логоса, Гармонії та Любові є наскрізною темою цієї та наступних його книжок. А про них ми дізналися з вуст автора саме на зустрічі в бібліотеці. І щиро за нього порадувалися. Виявилося, що після кіровоградського видання два роки потому львівський "Каменяр" засвітив його "Лампадофор". А наприкінці минулого року вже у "Могилянці" вийшли "Орфічні гімни".

Літературне зібрання та працівники бібліотеки з непідробною цікавістю слухали розповідь Назарія про роботу над перекладами з давньо- та новогрецької мови. Останнім часом, окрім оригінальної поезії та перекладів з англійської (Джон Донн, Джон Мільтон), він із захопленням працює над класичними текстами орфіків та прагне розширити наше уявлення і про них, і про інших грецьких поетів - від Константіноса Кавафіса до Одіссеаса Елітиса. Йому імпонує поєднання еротизму та героїзму перших із романтизмом, сюрреалізмом та екзистенціалізмом наступних. Власні ж твори (як на мене) і за мотивами, і за лексичним відбором більше тяжіють до поезій Йосипа Бродського. Що яскраво помітно на прикладі віршів "Ці краєвиди мертві, наче Троя...", "Трасовичка" та інших. Саме звертання до елліністичної поезії та й ставлення до Поезії взагалі вже споріднює Назарова з Бродським. У власних віршах він може бути так само іронічним, пронизливо ліричним, метафорично витонченим, дошкульним. Він - філолог від Бога. Він з тієї нової плеяди митців та вчених, якими невдовзі пишатиметься не тільки Кіровоградщина, але й Україна. Сподіваємося, попри все, Назарій з часом відірветься від язичництва і підніметься до духовних висот християнства.

Побажаємо ж талановитому землякові творчої наснаги, нових книг та Нобелівської премії.

Роман Любарський

„Покажи мені, друже, метелика”. Роздуми над поетичною збіркою А.Корінь „Монолог метелика”

Монолог метелика? Безжурний, безтурботний, легковажний, райдужно-прекрасний, диво-одноденка, про що він може нам розповісти? А чи й взагалі вміє думати, перейматись чимось, вболівати? Метелику заздрять саме тому, що безтурботний. Пурх-пурх… Погожа днина, ласкаве сонечко, духмяна квітка, вічне літо…

Аж ось лірична азбука життя від…метелика. Яким же прописним істинам вчитиме він нас, таких усезнаючих і зарозумілих? Можливо, цьому і вчитиме - вмінню прожити день, цінуючи кожну його мить, від А до Я, як і розташовано вірші у збірці? Шукаємо саме такі вірші. „Шампанська ода” (125, тут і далі цифрами позначені сторінки), „Валентинка” (17), „Осіннє танго”(91), „Серпневий романс” (102). Вірші про свято життя, натхненний гімн природі і людині. Але не вміє людина жити лише однією миттю, одразу починає морочитись отими „за що”, „навіщо” та ”чому”: „О Боже, навіщо ж / ми бігли – за руки – по райдузі? / Чому на вершині / трималися ми тільки мить?”(114) У решті поезій також досить приводів для гіркоти, нарікання, печалі, суму (навіть так „король мій - Сум” (124)… Щоправда є і вірші жартівливі, і вірші-присвяти, і пісні, та все ж „Життя – Сізіфів труд. / З гори на гору / то камінь щастя котимо, / то – горя” (42). Камінь щастя… Що ж, принаймні, легковажним вже те щастя не назвеш.

Збірка починається віршем, що може слугувати дещо завеликим епіграфом, перші рядки якого: Метелик втомленим пілотом / Летить і падає навзнак…Ось так… Летить і падає… Ці рядки ніби подають зворотний бік безтурботності і легкості.

Метелик – образ настільки поширений, що важно віднайти поета, якому б він не прислужився, тому він уже має для читача певне значення і образне навантаження. Впізнаємо у книзі і традиційний для поетичної збірки крилатий набір: тут і птахи - співучі та хижі, і ангели-хранителі, і душа як символ небесного. Та навіть ця данина традиції у Антоніни Корінь розцвічена відповідно до особливостей таланту. Прикладом є іронічний вірш про ангела-хранителя - жінку, що оберігає свого невдячного коханого: А ти й не знав? Я ж – ангел твій, хранитель! / Та їх же в тебе вже було й було! / А ти при них продовжував лиш нидіть / Пощипуючи в кожного крило…(с.9) У лікарні ( Вірш „Аксіома”) „лицар без страху і докору”, а також „без гітари і без шпаги” - „ну такий уже ангел безкрилий”(71). За допомогою одного з улюблених прийомів авторка позбавляє цей образ романтизму та книжності, підкреслюючи натомість його приземленість і підсилюючи таким чином людську гідність і доброту в умовах, що зовсім не сприяють альтруїзму. Ангелами у поетеси можуть бути не лише люди, наприклад, чорнобривчик – теж ангел: Добрий ангел, піднебесний мій браток, / Мов дитинства недопитого ковток…(52).

Та найцікавіше, якою постає жіноча душа зі сторінок метеликової азбуки. На сторінках цієї збірки, ілюстрованої А. Ліпатовим, є кілька заставок-мініатюр. Одна з них: жінка з крилами метелика як символ душі. Малюнок позбавлений зайвого драматизму і разом з тим не виглядає ані карикатурно, ані легковажно. Дуже вдало знайдено і відтворено нерв збірки: ми, цілком земні, так прагнемо небесного. Ми, що тримаємось землі, так прагнемо злетіти. Так, падаємо, зраджені і безсилі, але з вірою продовжуємо жити: Укотре за життя я вчусь літати?/ Не думайте, що в снах, ні, наяву (127)

Метелик як уособлення жіночої душі – цей образ авторки підкреслюється іншим малюнком-заставкою у вигляді стилізованої лампи, і метелик-жінка не біля неї, а просто всередині скла. Перша думка - про загибель довірливого метелика, що так необачно всією душею прагнув світла, але вже другий погляд викликає нову думку: крильця нібито не обпалені, жіноча постать струнка і в білому вбранні, а навколо …сяйво. До того ж на гнотик жодного натяку. То, можливо, ця жіноча душа-метелик і є самим світлом, джерелом любові, ангелом і музою водночас? А по низу лампи орнамент – опале листя. Осінь?.. Знову жінка-осінь, яскрава і смілива, мудра і щедра – один з улюблених образів авторки. Процитуємо ще раз початок вірша-епіграфа:

Метелик втомленим пілотом

Летить і падає навзнак

В серпневу першу позолоту,

Як в осені таємний знак.

Третя графічна заставка цілком земна, вона підходить чи не до кожного любовного вірша: заплакане дощами вікно, жіноче обличчя, притулене до скла, погляд у ніч, де по бруківці віддаляється постать чоловіка у неясному світлі одразу двох світил, небесного і штучного – місяця та ліхтаря. Одразу двох, і все одно залишається лише чорним силуетом. Чи не тому, що справжнє сяйво оминув? Цитата – з вірша, який дав назву збірці:

О. залиши мені хоч крапельку пилку!

Ще смію мріяти про весноньку пьянку.

Ще ж рано – пальцем! – об мою свічу…

Я на високу квітку ще злечу…

А то й на дерево, що квітом мерехтить,

Лиш не лови мене. А вловиш – відпусти.

Жінка-осінь, душа-метелик підвладна лише силі кохання, не завжди взаємного. Звідси ще одна мінорна нота: душа-„привид” як ментальний портрет жінки, зустрічі з якою не чекають: Буде „привид” мій зрідка сюди літать, / Недоречно щоб про мене нагадать. (15)

Читаєш, і виникає думка, що метелик – безгрішний, страждає безневинно. Тим більше, у вірші „Змовкли ввечері й пісня кельми…” (45) метеликом назване дитя, що загубилося. Дитя-метелик – святий для кожної жінки образ. Ніби цю ж думку підкреслює і тональність програмного вірша. Крук полює за метеликом, завдаючи шкоду (а теж ніби з крилатих!..), та не лише крук (ворог) здатний обтрусити пилок з райдужних крилець, друг також може завдати горя і болю: Я до друга лечу / і у радості й в горі / Ще лечу. Ще – з пилком…/ Не лови! Доторкнись…(87) І до друга, й до коханого доводиться йти, долаючи цей страх – страх зустрітись із нерозумінням, кривдою, розчаруванням. Та не лише у тому, виявляється, біда, що зраджують друзі і кохані. Авторка замикає проблему у коло, в якому нібито годі шукати винних, бо метелик, гоячи поранене крило, зізнається: „Тим часом з інших крил пилок той струшую…” Оце тобі й маєш! Той самий метелик, що мить тому страждав і скаржився нам на крука ( „О, як мені від дзьоба слід болить!”) усього через три поетичних рядки робить таке зізнання. Той, якому ще болить і який так пройнявся цим болем, і він - теж?! Що це? Самоїдство? Каяття? Гіпертрофована совість? Примирення із жорстокістю життя? Заклик задуматись та отямитись? Або щось зовсім інше? Не хочеться відповідати однозначно. Напевно, відповідь залежить також від того, хто читатиме. А метелик - він лише метелик, такий, яким його створила поетеса, додавши до цього всіма улюбленого образу свої відтінки.

Оце відчуття „сам і зброя, і постріл, і куля” присутнє у її віршах завжди і здатне отруїти найщасливіші хвилини. Вірш „Спить коханий…” якраз про це, оскільки на обличчі чоловіка кожна зморшка має свого автора, „а найглибша, неначе стежина, „протоптала її дружина” (103). У вірші, що відкриває цикл „Каюсь, грішна” коханці у мить щастя почуваються злодіями: Чи вдасться нам забуть, / що десь стражда душа, / в якої ми

назавжди вкрали сміх?(59). Жінка, поспішаючи на свято, ніяк не наважиться зрізати квітку: Пробач мені квітко, / що зріжу тебе в дарунок. / Мертві квіти – живим?/ Хтось жорстокий / придумав цей звичай…(97)

Читаючи „Монолог метелика”, раптом пригадала прочитане в юності фантастичне оповідання про машину часу – потрапляє людина у минуле, випадково наступає на метелика – і все, цивілізація пішла іншим шляхом, повертатись герою нікуди. Ця асоціація - до низки любовних мініатюр А.Корінь, у яких дріб’язковий ніби епізод, малесенька зрада назавжди змінюють духовний всесвіт людини. Душа – це важливо, не жартуйте почуттями, будьте обережні, бо повернення у майбутнє може й не відбутись, - застерігає метелик.

За тлумачним словником української мови слово метелик має ще одне значення, переносне - терміново випущений листок з повідомленням про що-небудь. І цей листок - трохи більше восьми друкованих аркушів – повідомляє читачеві багато про що, вчить любові і відповідальності і заповідає життя: А нам назустріч – світ, / де й солов`ї, і галич / злились у дивний хор / надовго, навіки (30). А ще – терміново видане має бути терміново прочитаним, чи не так? Від усієї душі цього усім бажаю।

Майя Міщенко, головний бібліотекар відділу краєзнавства ОУНБ ім.Д.І.Чижевського