середа, 26 січня 2011 р.

Рукописи не горять

Наприкінці минулого року в ОУНБ ім. Д.І.Чижевського з'явилася нова книга. Сподіваюся, вона стане у нагоді та буде корисною місцевим літераторам, історикам, краєзнавцям з кількох причин. По-перше: її автор Омелян Лісничий – наш земляк, вже напівзабутий партійний та громадський діяч, репресований 1938 року. По-друге: “Спогади про буремні роки” - унікальна розповідь про події 1917 - 1919 років, які проходили на теренах нашого краю, точніше, в селі Рівному і навколо нього.

Та, передусім, дуже цікава сама історія появи цієї книги. Отже, почнемо з того, що коли Омелян Лісничий закінчив роботу над рукописом під назвою “Партизани”, то передав його відомому українському письменнику, також рівнянцю Івану Микитенку. І згодом отримав від нього схвальний відгук. На той час О.С. Лісничий працював головою Лисичанського райвиконкому Донецької області. Сім років потому, коли вже у весь розмах йшла велика сталінська чистка партійних рядів, Омелян Степанович був заарештований органами НКВС. Звісно, при обшуку весь його особистий архів був вилучений. З ним пропав і згаданий рукопис. 5 жовтня 1938 року Військова колегія Верховного суду СРСР винесла вирок про розстріл, того ж дня його “привели до виконання”.

Проте, дякуючи долі, примірник, який відредагував і підготував до друку Іван Микитенко, дивом зберігся в архіві письменника, хоча той також потрапив під репресивний прес 1937 року. Довгі роки ці сторінки дбайливо зберігав його син Олег Іванович, який і передав їх сину автора спогадів Григорію Омеляновичу Лісничому. Саме завдяки його старанням, а також допомозі й підтримці голови Рівнянської сільради Віктора Неділька, директора школи села Новомиколаївка Новоукраїнського району Анатолія Ковирьова та шеф-редактора журналу “Всесвіт” Олега Микитенка це видання побачило світ.

Книга написана тією “крицевою” мовою, якою здебільшого користувалися в ті часи пропагандисти-більшовики та „воєн коми”. Тобто насичена зразками революційної фразеології й тими синтаксичними моделями, котрі повсякчас зустрічалися у тогочасних прокламаціях, постановах, резолюціях та характеристиках. Але нехай це не відлякує прискіпливого читача: з-поміж ідейно витриманих рядків проступають сліди складних і неоднозначних подій, свідком яких став О.Лісничий. Ось деякі приклади.

Про загальні збори Селянської спілки 18 серпня 1917 року. “Члени Спілки, що дотримувалися більшовицьких поглядів, на цих зборах перемогли, рогромивши інші партії та і саму Спілку, яка перестала існувати. Після ліквідації Спілки активісти числом 28 товаришів, які стояли за більшовицьку програму, заходилися утворювати більшовицьку організацію”. Для любителів проводити цифрові порівняння та статистичний аналіз: на той час у Рівному проживало близько 20 тисяч мешканців.

Про події на волосному земському з'їзді. “У залі кричали: “Не хочемо більше слухати цю купку бандитів!” Куркулі та петлюрівці сатаніли, а найбільше Шигар (куркуль), Козуля (петлюрівець), Стародубець (буржуй), Ланецький (куркуль). “Ми не хочемо служити у Земській управі, ми не дозволимо гурткові самозванців навязувати народові все те, що їм забажається!” Наймит Афанасій, церковний співак, що завжди горнувся до куркулів, висловив їхню спільну думку про те, що, зважаючи на позицію більшовиків, в Управі служити він більше не може”.

Про події початку грудня 1918 року. “Назад (з Єлисаветграда — Р.Л.) їхали поїздом, і в кожному вагоні більшовики проводили мітинги, читали відозву до селян із закликом підняти повстання проти петлюрівців. В одному вагоні їхав петлюрівець, який спробував заперечити більшовицькій агітації словами: “Знову хочете крові?” Більшовики реагували емоційно: “Ах ти холера чубата! Та ти за самостійну буржуазну Україну?” Поклали його на підлогу, взяли за руки та за ноги, розгойдали, хотіли викинути з вагона...”

Текст книги більше нагадує розгорнутий щоденник, в якому хоча й по-партійному пристрасно, але – портретно й географічно – детально викладена вельми мозаїчна картина „класової боротьби” на селі. Головне, про що вона свідчить: жодна з тих сил, які брали в ній участь, не привела людей до справжньої єдності, до миру і щастя, а загострення цієї боротьби призвело до великого кровопролиття і голодомору.

І все ж таки, нехай кожен читач судить про це і пристає на той чи інший бік। А книга має право на життя. Тому що подовжує пам'ять про тих, кого безжально перемололо колесо історії. Тому що доносить до нас їхні голоси. А понад усе – закликає об’єднатися навколо такої позитивної животворної ідеї, яка врятує людство від братовбивства і самознищення.

Роман Любарський

Немає коментарів:

Дописати коментар