середа, 19 січня 2011 р.

„Покажи мені, друже, метелика”. Роздуми над поетичною збіркою А.Корінь „Монолог метелика”

Монолог метелика? Безжурний, безтурботний, легковажний, райдужно-прекрасний, диво-одноденка, про що він може нам розповісти? А чи й взагалі вміє думати, перейматись чимось, вболівати? Метелику заздрять саме тому, що безтурботний. Пурх-пурх… Погожа днина, ласкаве сонечко, духмяна квітка, вічне літо…

Аж ось лірична азбука життя від…метелика. Яким же прописним істинам вчитиме він нас, таких усезнаючих і зарозумілих? Можливо, цьому і вчитиме - вмінню прожити день, цінуючи кожну його мить, від А до Я, як і розташовано вірші у збірці? Шукаємо саме такі вірші. „Шампанська ода” (125, тут і далі цифрами позначені сторінки), „Валентинка” (17), „Осіннє танго”(91), „Серпневий романс” (102). Вірші про свято життя, натхненний гімн природі і людині. Але не вміє людина жити лише однією миттю, одразу починає морочитись отими „за що”, „навіщо” та ”чому”: „О Боже, навіщо ж / ми бігли – за руки – по райдузі? / Чому на вершині / трималися ми тільки мить?”(114) У решті поезій також досить приводів для гіркоти, нарікання, печалі, суму (навіть так „король мій - Сум” (124)… Щоправда є і вірші жартівливі, і вірші-присвяти, і пісні, та все ж „Життя – Сізіфів труд. / З гори на гору / то камінь щастя котимо, / то – горя” (42). Камінь щастя… Що ж, принаймні, легковажним вже те щастя не назвеш.

Збірка починається віршем, що може слугувати дещо завеликим епіграфом, перші рядки якого: Метелик втомленим пілотом / Летить і падає навзнак…Ось так… Летить і падає… Ці рядки ніби подають зворотний бік безтурботності і легкості.

Метелик – образ настільки поширений, що важно віднайти поета, якому б він не прислужився, тому він уже має для читача певне значення і образне навантаження. Впізнаємо у книзі і традиційний для поетичної збірки крилатий набір: тут і птахи - співучі та хижі, і ангели-хранителі, і душа як символ небесного. Та навіть ця данина традиції у Антоніни Корінь розцвічена відповідно до особливостей таланту. Прикладом є іронічний вірш про ангела-хранителя - жінку, що оберігає свого невдячного коханого: А ти й не знав? Я ж – ангел твій, хранитель! / Та їх же в тебе вже було й було! / А ти при них продовжував лиш нидіть / Пощипуючи в кожного крило…(с.9) У лікарні ( Вірш „Аксіома”) „лицар без страху і докору”, а також „без гітари і без шпаги” - „ну такий уже ангел безкрилий”(71). За допомогою одного з улюблених прийомів авторка позбавляє цей образ романтизму та книжності, підкреслюючи натомість його приземленість і підсилюючи таким чином людську гідність і доброту в умовах, що зовсім не сприяють альтруїзму. Ангелами у поетеси можуть бути не лише люди, наприклад, чорнобривчик – теж ангел: Добрий ангел, піднебесний мій браток, / Мов дитинства недопитого ковток…(52).

Та найцікавіше, якою постає жіноча душа зі сторінок метеликової азбуки. На сторінках цієї збірки, ілюстрованої А. Ліпатовим, є кілька заставок-мініатюр. Одна з них: жінка з крилами метелика як символ душі. Малюнок позбавлений зайвого драматизму і разом з тим не виглядає ані карикатурно, ані легковажно. Дуже вдало знайдено і відтворено нерв збірки: ми, цілком земні, так прагнемо небесного. Ми, що тримаємось землі, так прагнемо злетіти. Так, падаємо, зраджені і безсилі, але з вірою продовжуємо жити: Укотре за життя я вчусь літати?/ Не думайте, що в снах, ні, наяву (127)

Метелик як уособлення жіночої душі – цей образ авторки підкреслюється іншим малюнком-заставкою у вигляді стилізованої лампи, і метелик-жінка не біля неї, а просто всередині скла. Перша думка - про загибель довірливого метелика, що так необачно всією душею прагнув світла, але вже другий погляд викликає нову думку: крильця нібито не обпалені, жіноча постать струнка і в білому вбранні, а навколо …сяйво. До того ж на гнотик жодного натяку. То, можливо, ця жіноча душа-метелик і є самим світлом, джерелом любові, ангелом і музою водночас? А по низу лампи орнамент – опале листя. Осінь?.. Знову жінка-осінь, яскрава і смілива, мудра і щедра – один з улюблених образів авторки. Процитуємо ще раз початок вірша-епіграфа:

Метелик втомленим пілотом

Летить і падає навзнак

В серпневу першу позолоту,

Як в осені таємний знак.

Третя графічна заставка цілком земна, вона підходить чи не до кожного любовного вірша: заплакане дощами вікно, жіноче обличчя, притулене до скла, погляд у ніч, де по бруківці віддаляється постать чоловіка у неясному світлі одразу двох світил, небесного і штучного – місяця та ліхтаря. Одразу двох, і все одно залишається лише чорним силуетом. Чи не тому, що справжнє сяйво оминув? Цитата – з вірша, який дав назву збірці:

О. залиши мені хоч крапельку пилку!

Ще смію мріяти про весноньку пьянку.

Ще ж рано – пальцем! – об мою свічу…

Я на високу квітку ще злечу…

А то й на дерево, що квітом мерехтить,

Лиш не лови мене. А вловиш – відпусти.

Жінка-осінь, душа-метелик підвладна лише силі кохання, не завжди взаємного. Звідси ще одна мінорна нота: душа-„привид” як ментальний портрет жінки, зустрічі з якою не чекають: Буде „привид” мій зрідка сюди літать, / Недоречно щоб про мене нагадать. (15)

Читаєш, і виникає думка, що метелик – безгрішний, страждає безневинно. Тим більше, у вірші „Змовкли ввечері й пісня кельми…” (45) метеликом назване дитя, що загубилося. Дитя-метелик – святий для кожної жінки образ. Ніби цю ж думку підкреслює і тональність програмного вірша. Крук полює за метеликом, завдаючи шкоду (а теж ніби з крилатих!..), та не лише крук (ворог) здатний обтрусити пилок з райдужних крилець, друг також може завдати горя і болю: Я до друга лечу / і у радості й в горі / Ще лечу. Ще – з пилком…/ Не лови! Доторкнись…(87) І до друга, й до коханого доводиться йти, долаючи цей страх – страх зустрітись із нерозумінням, кривдою, розчаруванням. Та не лише у тому, виявляється, біда, що зраджують друзі і кохані. Авторка замикає проблему у коло, в якому нібито годі шукати винних, бо метелик, гоячи поранене крило, зізнається: „Тим часом з інших крил пилок той струшую…” Оце тобі й маєш! Той самий метелик, що мить тому страждав і скаржився нам на крука ( „О, як мені від дзьоба слід болить!”) усього через три поетичних рядки робить таке зізнання. Той, якому ще болить і який так пройнявся цим болем, і він - теж?! Що це? Самоїдство? Каяття? Гіпертрофована совість? Примирення із жорстокістю життя? Заклик задуматись та отямитись? Або щось зовсім інше? Не хочеться відповідати однозначно. Напевно, відповідь залежить також від того, хто читатиме. А метелик - він лише метелик, такий, яким його створила поетеса, додавши до цього всіма улюбленого образу свої відтінки.

Оце відчуття „сам і зброя, і постріл, і куля” присутнє у її віршах завжди і здатне отруїти найщасливіші хвилини. Вірш „Спить коханий…” якраз про це, оскільки на обличчі чоловіка кожна зморшка має свого автора, „а найглибша, неначе стежина, „протоптала її дружина” (103). У вірші, що відкриває цикл „Каюсь, грішна” коханці у мить щастя почуваються злодіями: Чи вдасться нам забуть, / що десь стражда душа, / в якої ми

назавжди вкрали сміх?(59). Жінка, поспішаючи на свято, ніяк не наважиться зрізати квітку: Пробач мені квітко, / що зріжу тебе в дарунок. / Мертві квіти – живим?/ Хтось жорстокий / придумав цей звичай…(97)

Читаючи „Монолог метелика”, раптом пригадала прочитане в юності фантастичне оповідання про машину часу – потрапляє людина у минуле, випадково наступає на метелика – і все, цивілізація пішла іншим шляхом, повертатись герою нікуди. Ця асоціація - до низки любовних мініатюр А.Корінь, у яких дріб’язковий ніби епізод, малесенька зрада назавжди змінюють духовний всесвіт людини. Душа – це важливо, не жартуйте почуттями, будьте обережні, бо повернення у майбутнє може й не відбутись, - застерігає метелик.

За тлумачним словником української мови слово метелик має ще одне значення, переносне - терміново випущений листок з повідомленням про що-небудь. І цей листок - трохи більше восьми друкованих аркушів – повідомляє читачеві багато про що, вчить любові і відповідальності і заповідає життя: А нам назустріч – світ, / де й солов`ї, і галич / злились у дивний хор / надовго, навіки (30). А ще – терміново видане має бути терміново прочитаним, чи не так? Від усієї душі цього усім бажаю।

Майя Міщенко, головний бібліотекар відділу краєзнавства ОУНБ ім.Д.І.Чижевського

Немає коментарів:

Дописати коментар