Днями у вітальні відділу мистецтв ОНБ ім. Чижевського пройшли Зимові поетичні читання учасників АУП, які вже претендують на те, щоб стати традиційними. Читачів із й без того не чисельної групи «аупівців» було двоє: Валерій Сіднін та Валерій Сорокін.
Перший – вже досить знаний на Кіровоградщині автор. Через публікації в газетах, журналах, альманахах. Через презентації власних книжок. Валерій Сіднін вже впродовж 40 років розробляє свій поетичний пласт, який фахівці називають то «андеграундом», то «постмодернізмом». На всьому просторі його віршів боляче і гостро звучить тема внутрішньої драми – згубної диспропорції, розладу світу духовного і світу реалій. Це знакове поетичне явище. Це відгук на події останньої чверті ХХ віку і початку віку ХХІ. Які, як відомо, характеризуються законами подвійної моралі, ідеологічними та політичними утисками, занедбанням високих духовних і культурних цінностей.
Примітно, що поет давно обрав для себе нетрадиційну форму написання – майже без розділових знаків. Цим він начебто полегшує індивідуальне сприйняття читачів, котрі вільні обирати – кожен для себе – початок і кінець думки, розміщення акцентів та емоційне забарвлення образу. Характерною для його поезій є також велика щільність образотворчих засобів на один текст.
В своїх уподобаннях В.Сіднін не схибив і цього разу. Він також залишився вірним і своїй манері читання. Продираючись крізь хащі метафор та порівнянь, метонімій та алюзій, слухачі ледь-ледь встигали схопити хоча б спрямування думки та настрій окремих віршів. Проте було й «просвітлення»: у другій частині свого виступу поет порадував публіку чималою добіркою україномовних віршів. Як на мене, на відміну від російськомовних, ці поезії більш доступні для сприйняття. Тому що прозоріші, природніші, добріші.
…мій віковий психоз – петрів батіг
ледь полинялий у липневу спеку
відсутній погляд плинно перетік
з цикорію на бусола-лелеку
який так само в ступорі умлів
у теплій хвилі степового мрева
а з- понад наших з бусолом голів
на сонці вигріваються дерева
дуби старезні в них риплять кістки
у головах вітрець мрійливо грає
повз них літа і зими і роки
та й їм вже час до деревного раю
В цих віршах поет вже більш впевнено і настійливо шукає шлях виходу із пітьми:
Бо в інакшому вимірі
вирвуть терпець до старого
напівсвіту із сутінків
темряви мороку чаду…
й більше не чатуватиме
відчай розпачно за рогом…
бо не є там «за рогом»
все рівне й ясне як свічадо…
але що ж бо візьметься
від цього не ліпшого світу?..
є ж бо й тут хоч дещиця
якась порошинка окрайчик
величезного Світла Того!
(не до скону ж говіти…)
хтось же мусить – за проводиря…
з каганцем для незрячих…
Попри демарши «деменції» та «маразму», в цих віршах Валерій поза «Квіновим» “show must go on!” все ж здатен угледіти, як «серед серпня незвично-серцевого щедрістю-щирістю пахощів яблук гарячих і сонячних диньок подібних курчатам дводенним розбіглися диньки-курчатка розкочені степом розгойданим злагоди згодою десь в Приінгуллі…». А ще, залишивши поза грою свій епатаж і кураж, він підносить своє слово до рівня християнської молитви: «отож за все подякую Йому». Знаменно, що один з віршів україномовного корпусу віршів має назву «Пробудження з мороку».
Другий автор, хоч йому і не бракує літ, на жаль, все ще не сягнув вершин філософської мудрості та поетичної майстерності. Валерій Сорокін як писав чверть віку тому, так і пише на тому ж рівні: недбало, зневажливо, незграбно копирсаючись у вторинних рефлексах третинного періоду російського декадансу. До того ж, поганою, тобто погано вивченою, неграмотно кроєною, російською мовою. Ключові слова його естетичної схеми «болото», «яма», «кров», «плювок», «чорний-білий» тощо.
Нехай читач сам розсудить і знайде сенс у поставленій проблемі:
Надеюсь опоздать я на последний поезд
Надеюсь потерять билет (а вдруг успею)
Надеюсь не доехать.
Кто помянет?
Пока дышу-надеюсь? Странно слышать.
Пойду пешком
Уйду в края иные
где нет конечных станций полустанков
надеюсь не дойти. К чему же спешка?
как ни банально
я ведь тоже пешка
что движима рукою подсознанья.
Однак за Валерієм-2 залишається шанс якщо не відстоювати Трою, то хоча б не руйнувати її “уві снах”. Тоді напевно “такий собі Гомер” колись відкриє йому секрети красного письма.
Роман Любарський
Немає коментарів:
Дописати коментар