середа, 28 серпня 2019 р.

Його Величність Випадок або Чи потрібен Помічній Париж? (водевіль у трьох діях)

Дія перша: Його Величність Випадок
«Часів не вибирають, у них живуть і помирають», – сказав колись поет. І це незаперечна істина. У житті кожного з нас найчастіше вирішальну роль відіграє Його Величність Випадок. Буває, й не помічаємо, як, зрадівши несподіваній удачі або уникнувши, здавалося б, неминучої небезпеки, вимовляємо вже звичну фразу: «Щасливий випадок допоміг». Тож про що це я? Несподівано мене запросили на відкритий обласний фотопленер «Помічна – місто, яке вражає». Захід відбувався в рамках обласної програми «Кіровоградщина туристична» 02-04 серпня 2019 року у 
м. Помічна Добровеличківського району Кіровоградської області.
О, Його Величність Випадок! Що він витворяє, що коїть він з людьми. Як збиває їх з наторованого шляху. А, може, навпаки – наставляє на шлях істиний?
Отже, випадок... Ні, не так... Його Величність Випадок! Бо лише випадок може звести в одному місці фотохудожників України з Києва, Запоріжжя, Вінниці, Дніпра, Кривого Рогу, Хмельницького, Одеси, Кропивницького. Не просто звести, а висмикнути з натовпу міст-мільйонників та невеличких містечок і спрямувати траєкторії їх руху до перетину в певній точці, за певними координатами. Зрештою, координати значення не мають, головне, щоб траєкторії перетнулись. 
Дія друга: Весілля Батька Махна чи весілля у Малинівці?
Фотохудожників зі всієї України до м. Помічна запросили невипадково. Світлини митців мають прорекламувати туристичні родзинки Добровеличківщини взагалі та 
м. Помічна зокрема. Історія міста – це історія розвитку залізничного транспорту на півдні Російської Імперії. Саме тут, у Помічній, з’явилась одна з найперших залізничних станцій на теренах Царської Росії. Біля станції виросло поселення, яке отримало назву Герасимівка від імені першого поселенця – колійного обхідника Герасима. Станція Помічна входила до складу Любомирської волості Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. До наших днів зберіглися стіна першого паровозного депо станції, паротяг та урядовий броньований вагон 1917 року побудови, товарні вагони початку минулого століття, у яких перевозили худобу і політв’язнів, дрезини та інша залізнична техніка 19-20 ст. Таких музеїв просто неба в Україні немає.
Але Добровеличківщина відома не тільки своїми унікальними об’єктами промислового туризму. Село Піщаний Брід – батьківщина Галини Андріївни Кузьменко, дружини Нестора Івановича Махна, одного із лідерів анархістського руху в Україні початку ХХ ст. Ця яскрава жінка пройшла буремними шляхами громадянської війни, стала відомим громадським діячем. Познайомилися вони у Гуляй-полі на Херсонщині. Галина Андріївна за фахом була вчителькою, і, користуючись впливом свого чоловіка, посадила усю Херсонську область за парти.
    У селі Піщаний Брід відбулося гучне й багатолюдне весілля Нестора Махна і Галини Кузьменко. Той липневий день 1919 року надовго запам’ятався жителям селища. Старожили піщанобрідці ще й досі пам’ятають і можуть показати всім бажаючим хутір Дареловий та криницю, яка знаходиться на колишньому подвір’ї Кузьменків. При цьому, за оповідками, Нестора Махна так боялися, що ні у Помічній ні, навіть, у найближчих селах не знайшлось священника, який би обвінчав цю пару. Однак весілля за наказом батьків нареченої було гучним – з вистеленими килимами й жбурлянням золотих монет у натовп. 

Тож родзинкою заходу стала реконструкція «Весілля батька Махна» за участі місцевих аматорських колективів та учасників фотопленеру. Фотомитці – народ креативний, – із задоволенням брали участь у переодяганнях. Дехто привіз власні костюми, а дехто убрався в автентичні шати, надані обласним будинком народної творчості та його філіями. Веселий настрій вирував вже в автобусі, особливо коли учасники дійства побачили себе у костюмах. Великою популярністю користувалася дитяча зброя, з якої дорослі дядьки нароком шмаляли одне в одного. Як прокоментував один із учасників заходу: «В автобусі було десять Папандопулів, шість революційних матросів, декілька солдат-білогвардійців, медсестричка і жодного Батька Махна». І ось тут наш автобус зупинили, і до нього увірвалися хлопці з рушницями під головуванням дівчини, яка представилася Марусею Нікіфоровою та суворо запитала, хто ми такі. Я довго не могла збагнути, до чого тут Маруся Нікіфорова. Як виявилось, «мамка Маруся» таки лишила свій кривавий слід в історії міста. Ватажок загону «анархістів-комуністів» «відзначилась» у Помічній розстрілами комсомольців біля стіни першого паровозного депо станції. Тих, хто благав пощадити і падав їй до ніг, безжально вбивала, а тих, хто виявляв сміливість, запрошувала до свого загону. Як і її прототип, пані була досить безкомпромісною: порадившись із «колегами», швиденько об’явила нас «шпійонами-диверсантами» і рішуче потягла на допит до Батька Махна. Дуже грізно прозвучала фраза: «На допит до батька їх ведіть! По газонах не ходіть!».
Махно нас чекав біля стіни першого паровозного депо станції і слухав кобзаря.
У ролі кобзаря виступав голова Помічнянської міської об’єднаної територіальної громади Микола Антошик. За його особистим сприянням і при його безпосередній участі відбувався цей фотопленер. До речі, пан може і не дуже впевнено, але досить вправно грав на бандурі і співав.  Перше враження від Нестора Махна помічнянського розливу – дуже велика схожість з оригіналом. Ось поряд два портрети, знайдіть 10 відмінностей.На цьому, власне, схожість і скінчилася. Не дуже налякані, ми дивилися на батька, а він на нас. Та все ж таки «фейс-контроль» був пройдений, і батько запросив учасників пленеру на своє весілля. 
Через всі залізничні колії з піснями, танцями, жартівливими промовками наречений у супроводі свого загону (очільники обласного департаменту культури, працівники районного та сільського будинків культури, керівництво районної бібліотеки, фотохудожники, керівники туристичних агенцій та я десь збоку) рушив до вагону-музею за нареченою. Чим гучніше співали і танцювали артисти-аматори, чим швидше метушилися фотохудожники у пошуках найкращого кадру, тим більше мене охоплювало відчуття, що я зовсім не в Помічній на вокзалі, а десь на зйомках реміксу фільму «Весілля у Малинівці». Та захід, як справжній потяг, рушив далі за розкладом. У вагоні-музеї «мати» і «батько» Галини благословляли майбутне подружжя, а невгамовний голова Помічнянської міської об’єднаної територіальної громади Микола Антошик проводив екскурсію вагоном-музеєм, переодягнувшись у мундир начальника станції часів кінця Російської імперії.



 Миколу Антошика вважають «батьком» музею. Працюючи на посаді начальника Помічнянської дистанції, він випадково дізнався про те, що у Знам’янській дирекції є старовинний вагон, який збираються списати на металобрухт, та умовив керівництво передати вагон на баланс Помічнянської дистанції колії, щоб створити у ньому музей. 
Всередині музею чимало цікавого: від колекції спеціальних залізничних ліхтарів, яку так і не випросили з Помічної одеські працівники музею залізниці, та діючої моделі грамофону до кашкета провідника-чарівника, одягнувши який можна загадати бажання. І все це дозволяють помацати, потримати в руках, а на території вокзалу розташовані також дрезини, на яких можна покрутити педалі…Можливостей для селфі – без меж… 

Дія третя: Нью-Васюки або Чи потрібен Помічній Париж?
Зіскочивши з дрезини «Чемодан-Вокзал-Росія», весільний потяг на чолі з Батьком Махном несподівано потрапив до Парижу. Так, у Помічній є свій власний Париж... який носить горду назву «Європейський сквер». Треба сказати, що паризький період у житті Махна дійсно був, і був досить важким. Після довгих поневірянь, багатьох арештів, тюрем він потрапив до Парижа у квітні 1925 року без жодної копійки у кишені. Підробляв столяром, теслею, навіть займався плетінням домашніх капців, мешкаючи на квартирі художника і анархіста Івана Лебедєва. У Парижі він розлучився з Галиною та помер у паризькій лікарні від кісткового туберкульозу у віці 45 років.Але під час реконструкції весілля сталося так, що Батько Махно опинився у Парижі набагато раніше, ніж це було в його реальному житті, а точніше, ми всі опинилися в «атмосферному Європейському сквері з копією Ейфелевої вежі», як зазвичай пишуть у рекламних текстах. Вежа була споруджена місцевими майстрами, що працюють на Помічнянській дистанції колії.
Так, атмосфера дійсно була атмосферою Нью-Васюків. Поряд із вежею хаотично понатикувані невеличкі скульптурні композиції: український козак щось там співає янголятку, трохи далі дерев’яні лави і стіл, потім кована лава з написом «я люблю Помічну».

Поодинці всі ці речі може і виглядали б непогано, а разом – кіч. Але чомусь цей сільський кіч не дратував. Може тому, що поряд із репродуктора на відкритій сцені районного клубу лунала французька музика минулого століття, під яку самозабутньо вальсували молоді учасниці фотопленеру. А може і тому, що в усьому цьому «мистецькому неподобстві» відчувалась така нестримна жага краси, така палка любов до свого міста, таке величезне прагнення перетворити його на «місто, яке вражає». Цей сквер нагадував мені живопис в стилі «наївного мистецтва» Піросмані, Приймаченко, Руссо. Іноді, буває, дивишся – примітивно (ну так і жанр – «примітивізм»)… а чомусь приємно. Тож потрібен чи не потрібен Помічній Париж? Та яка різниця! Нехай буде! 
І, взагалі, я зрозуміла одну важливу річ: будь-яка подорож буде прекрасною, якщо брати з собою у дорогу гарний настрій. Ніколи не відмовляйтесь подорожувати, навіть якщо мета подорожі здається нецікавою. Ви не знаєте, що на вас чекатиме за рогом. Життя – це можливості. Якщо є можливість, скористайтеся нею та подякуйте долі за Його Величність Випадок.
Григор’єва Марина,
головний бібліотекар сектору 
«Інформаційно-туристичний центр»
 відділу краєзнавства 


Немає коментарів:

Дописати коментар