четвер, 22 червня 2017 р.

Роман "Забудь-річка" братів Капранових: роздуми в День скорботи


Яскравий сонячний день, як сьогодні, стояв тієї вікопомної неділі 22 червня 1941 року. Проте він не був безтурботним, як сьогодні – а одним поступом перекреслив життя мирних жителів кількох держав - коли війська фашистської Німеччини вторглись на територію СРСР. Зараз багато істориків, науковців розмірковують над причинами та наслідками цих подій. Багато точиться суперечок навіть про назву збройного конфлікту і щоразу відкриваються нові факти. Кожен доторкається історії по-своєму. Для мене це сталося через роман «Забудь-річка», який наприкінці квітня в обласній бібліотеці ім. Д. Чижевського презентували письменники і видавці брати Капранови.
Роман «Забудь –річка» нагадує кількаповерхову споруду, де химерно переплелися не лише людські долі, але й доля України фактично всього ХХ сторіччя. Автори ведуть читача манівцями Західної України між Світовими війнами, де виникають образи трьох молодих чоловіків, які за збігом обставин потрапляють до різних військових угруповань – Радянської армії, дивізії Галичина та до Української повстанської армії під одним ім’ям – Степана Шагути. Читаєш там серед рядків «Українсько-Український кордон» (йдеться про кордон Галичини та Волині, події 40-х років ХХ ст.) і аж здригаєшся від оксюморону, думки мимоволі переносяться в сучасну зону АТО (але то вже інше). І вже офіційно немає комсомольця Павла Соколенка, сина сотника УНР Святослава Ліщинського – а є Степан Шагута: один справжній, з ім’ям від діда–батька, а двоє вимушено, потрапивши у вир імперських режимів. І от в цьому хитросплетінні імен та доль намагаються розібратися молода київська юристка Уляна і сибіряк Степан Шагута (четвертий Шагута, який працює помічником капітана і навіть потрапляє в сомалійський піратський полон). Чиї діти, чиїх батьків – автори навмисне не розкривають інтригу до останньої сторінки. Перемежовуючи розділи життєвих доль Степанів Шагут з історією пошуків та кохання Уляни і Степана, читач мандрує то військовими стежками війни, то сибірськими таборами і засланням, то занурюється у сучасний Київ – з такими ще незабутніми подіями – Помаранчева революція, Євро-2012 тощо.
Ще на презентації мене зачепило те, що автори використали мемуари та живі розповіді військовиків, але не відретушовані імперським режимом чи тимчасовою владою, а справжні, так звана окопна правда про війну. Проте я не думала, що це настільки вражаюче. Ми, народжені в СРСР, знали про ціну Великої Перемоги над фашизмом, але ніхто не розповідав, що дорога до Берліна встелена трупами. Хоч той невеликий епізод бою червоноармійців з дивізією «Галичина», коли лава за лавою йшли обідрані червоноармійці, один за одним потрапляючи у пристріляний окоп-пастку і гинучи від пострілів кулеметника. «А росіяни хіба того підступу не знають», - питає один. «Кажуть, це через те, що в них весь час в атаку кидають новобранців», - відповідає інший. Ці люди, червоноармійці, виявилися жіночим стрілковим батальйоном, одягненими в куфайки, чоловічі штани і чоловічу білизну – такий собі гендер по-радянськи. А в кишенях у кожної – жменя зерна, бо ніхто не піклувався що вони їстимуть чи спатимуть в якомусь укритті. Від цієї правди моторошно і боляче. Бо за цими безіменними воїнами радянської армії, які ненавчені, непристріляні, неозброєні – чиїсь дідусь чи бабуся, батько, брат чи сестра… Не сухі прізвище, ім’я, по батькові, а пожовклі фотографії в сімейних альбомах, у кращому випадку. Рідна кров і коріння. Наше, українське, рідне. Проте забуте або невідоме. До речі, назва роману походить від старого язичницького символу – Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями в кожній українській родині.
Нещодавно на тренінгу з уст авторитетної експертки я почула таке, що народженим в СРСР важко усвідомити. Немає жодної загальної влади, загальної адміністрації чи загального самоврядування – натомість за цими словами стоять люди, конкретні, відомі нам особистості чи ні, то справа інша. В романі теж немає образу імперських режимів – сталінського чи гітлерівського як уособлення зла. Проте є люди, радянський нквдист лейтенант Бистряков, оберштурмфюрер Кегерляйн – жорстокі й обмежені, небезпечні і всемогутні. Саме через них показано трагедію звичайних військових чи засланих в Сибір ув’язнених, якими керують ці недо-люди. 
На презентації автори розповіли, що ставили за мету зробити підручник історії доступним якомога більшій кількості співгромадян. На мою думку, їм це блискуче вдалося. Не перевантажена сухими історичними фактами оповідь спонукає до подальших роздумів і ознайомлення з сучасними історичними джерелами, які ґрунтуються на документах та архівних матеріалах. І шлях до пошуку та відкриттів безмежний – чи то переосмислення радянського володарювання, чи роль есесівських дивізій з місцевого населення на кшталт «Галичина» чи відкриття невідомих сторінок українського революційного руху - УПА. Запрошуємо ознайомитися з сучасною актуальною літературою з тематики Другої світової війни на книжковій виставці «На всі часи, на всі віки у спогадах - живі» (відділ обслуговування користувачів).
P.S. Не варто думати, що півтисячі сторінок - це суцільна боротьба, зіткнення двох світів, точніше, двох Україн, кожної зі своїм історичним досвідом, але спільними травмами і втратами. Насправді оповідь читати легко і захопливо, адже сюжет побудований у рівновазі між подіями минулого сторіччя та історією кохання наших сучасників – проникливою, делікатною, щемливою. Роман завершується тим, що головна героїня у розпал Революції Гідності 2014 року народила сина – малого Степка, Степана Шагуту, а це дарує сподівання на краще і залишає післясмак надії. 
Світлана Приймак, завідуюча відділом соціокультурної діяльності.

Немає коментарів:

Дописати коментар