Наприкінці минулого року сталася подія, яку через
триваючу нині війну, можливо, мало хто
помітив, але вона впливатиме на подальший розвиток українського суспільства.
Йдеться про видання та презентацію у Харкові і Полтаві спогадів першого
Генерального прокурора незалежної України, багаторічного члена парламенту,
судді Конституційного суду, в минулому жителя Кіровограда (Кропивницького)
Віктора Шишкіна, відомого широкому загалу своїми україноцентризмом, глибоким
знанням права і принциповістю.
«Нариси мого суспільного життя» Віктора Шишкіна – це більше, ніж спогади. Розповідаючи про
свою участь у розбудові молодої країни, її органів управління і створенні
правової бази, зокрема Конституції, автор реконструює хід подій, посилаючись на
численні документи. Таким чином він відновлює правду, яку деякі політичні сили
і діячі тривалий час воліли замовчувати.
Книжка настільки цікава, що мимоволі захоплюєшся нею як гостросюжетним
детективом. Сприяє цьому чіткість викладення думок, колоритна мова і
відсутність намагання комусь догодити – тут автор залишається вірним собі,
своїм принципам, не боїться гострих висловлювань і оцінок.
Варто нагадати, що Віктор Шишкін був обраний народним
депутатом України на перших демократичних виборах, коли в країні ще панувала єдина
політична партія – комуністична. Читач дізнається, як тодішня компартійна влада
намагалася ставити кандидату перепони, як організовувала провокації, чому
виборці підтримали саме його.
Ставши народним депутатом, Віктор Шишкін доклав багато
зусиль для відродження Української держави, становлення її правових інституцій,
зокрема – прокуратури. Призначення його першим Генеральним прокурором у 1991
році було закономірним наслідком тієї законотворчої активності.
Кожен з двадцяти п'яти нарисів присвячений конкретному
періоду життя й діяльності автора, але цінні вони насамперед тим, що в них
через особисте відкривається погляд на загальнодержавне і загальнолюдське.
У цьому плані важливим є нарис про українську мову як
мову незалежної нації . Як зізнався автор, з усіх нарисів найскладніше йому
було писати саме цей, і ось чому: «Мені, неетнічному українцю, доводити комусь
(переважно «розумово обмеженим»), що Українська мова, як КОД нації, давно є для
мене визначальною в історичному збереженні українства і єдиною у процесі
відродження та становлення держави Українського народу, було якось, м'яко
кажучи, некомфортно і нижче власної гідності.»
Читач, можливо, вперше дізнається про «підводні камені»
на шляху до утвердження української мов як державної, за яких умов мова має
право претендувати на статус державної, чому й досі є чинним закон про мови,
прийнятий ще в часи УРСР. «Боротьба за Українську мову, – пише Віктор Шишкін, –
це не боротьба за мову спілкування на базарі. Це боротьба за існування Держави
Українського народу, всеосяжної історичної пам'яті Української нації, її
планетарної ідентифікації.»
Щемливою і вражаючою є розповідь Шишкіна про Володимира
Панченка, з яким познайомився під час виборів до Верховної Ради. Вони тісно
співпрацювали над проектами законів, підтримували дружні стосунки.
У вміщеній присвяті Володимиру Панченку на роковини
відходу його у засвіти Віктор Шишкін
зазначає: «У Верховній Раді України ми одразу доєдналися до «Народної ради» –
першої консолідованої легальної парламентської опозиції, що протидіяла
компартійній більшості. Знаючи у ті роки Володю як чудового оратора, трибуна,
логіка, відомого члена Спілки письменників України, кандидата філологічних наук
і улюбленого студентами доцента педінституту, я, юрист-нормативіст, оцінював
його лише як політика, не вдаючись до глибинної суті його літературних пошуків
і його захоплення творчістю В. Винниченка, Ю. Яновського, І. Франка та Лесі
Українки. Визнаю свій гріх, що й досі, маючи подаровані ним чудові книги
«Магічний кристал. Сторінки історії українського письменства», «Ох, Україно…»,
«Неубієнна література», «Сонячний годинник. Книга пілігрима», «Кільця на
древі», я, переобтяжений проблемами політики і юриспруденції, не прочитав
жодної з них за його життя, і значно себе цим обділив. Адже для саморозвитку не
досить спиратися лише на політичну, юридичну чи історичну літературу.»
До речі, таких відвертих зізнань в книзі чимало, що посилює
віру в щирість автора, в його спогади, які можна вважати й сповіддю.
Читач також дізнається майже детективну історію створення
та озброєння в столиці добровольчого формування «Батальйону ОУН» у перші дні
повномасштабного наступу російських військ, участь у його діях Віктора Шишкіна.
«Батальйон «ОУН», – пише автор, –
залишиться у мене і в душі, й у всіх щоденних діях. При нагоді одягаю свою
батальйонну форму з відповідними шевронами.»
Появі «Нарисів…» Віктора Шишкіна ми, читачі, маємо
завдячувати… його дружині Олені та його тещі Раїсі Петрівні – це вони, як жартує
Віктор Іванович, протягом п’ятнадцяти років підштовхували його до написання
спогадів.
І насамкінець. Наприкінці лютого – на початку березня в
бібліотеці імені Дмитра Чижевського відбудеться презентація «Нарисів мого
суспільного життя». Віктор Іванович дуже бажає представити свою книжку
кропивничанам, які свого часу дали йому путівку у велику політику. Книжку можна
вже придбати на сайті Книгарні Є (360
грн). Усі кошти, за побажанням автора, спрямовуються на підтримку ЗСУ.
Валерій М'ятович, відділ мистецтв
Немає коментарів:
Дописати коментар