А може, почати все з квітки...

«В большом городе, где столько домов, а в домах столько людей, что далеко не каждому удается отгородить себе даже самый маленький клочок земли для садика, и где поэтому большинство жителей довольствуется только комнатными цветами в горшках, жили двое детей. Они были очень бедны, но все-таки у них был садик, правда, только чуточку побольше цветочного горшка».

Г.-Х. Андерсен.

Ми вже звикли, що купити стиглу полуницю можна не лише в червні, а о восьмій ранку, коли відчиняється супермаркет. Яскраві, соковиті яблука, виноград можуть лежати місяцями і не псуватися. І якщо багато хто не задумуючись купує фрукти, немов з картинки, то уважні мами і тата тричі подумають, чи дати таку “смакоту” власній дитині.Та чи справді у нас, жителів міста, немає альтернативи і жодної можливості споживати справжні, органічні продукти, які мають не пластиковий, а знайомий з дитинства смак. Багато хто може махнути рукою, хіба офісний працівник може вирощувати картоплю і буряк, щоб зварити справжнього борщу. Одразу згадується місіс Обама, яка біля Білого Дому облаштувала город. Невже у Першої леді США менше клопоту, ніж у пересічної мами і дружини? Навряд чи. Водночас побутує думка, що городництво і садівництво – марудна справа, яка вимагає щонайменше шести соток землі, щонайбільше – невсипного догляду і клопоту.
Насправді, все трішки інакше - розвіюють міфи члени клубу органічного землеробства, засідання якого проводяться у відділі документів з питань економіки, виробництва і природничих наук обласної універсальної наукової бібліотеки імені Д. Чижевського. Девіз клубу: „Урожаї – вищі, роботи - менше, здоров’я – краще”. Зокрема засідання “Врожайність картоплі”, яке відбулося останьої п’ятниці листопада, дало унікальну можливість дізнатися як уникнути помилок, яких припускаються усі, хто вирощує картоплю. Бо як усе відбувається зазвичай: людина купує дорогий сорт, засаджує тісненько кілька соток, тяжко працює протягом літа, а коли зібраний врожай перевищує на піввідра те, що посадили, стає боляче від образи і марної праці.
Гість клубу, В’ячеслав Грисюк, керівник проекту “Еліт – Картопля” Чернігівського клубу органічного землеробства продемонстрував презентаційну доповідь „Здорова земля, здорове насіння, здоровий глузд”. І розповів, як маючи у власному розпорядженні лише дачний газон (так, той, який засіюють декоративною травою) можна виростити шалений урожай картоплі.

Як це вдається? По-перше, для вдалої справи потрібні гарний настрій і бажання вчитися, йти вперед, підніматися після невдач. Звісно, є агротехнічні секрети вирощування високих врожаїв „другого хліба” на клаптику землі: постійні грядки, мульчування та ін. Здається, дрібниця, посадити поміж картоплею чорнобривці або льон, і ненависні колорадські жуки обминатимуть ваші кущики десятою дорогою. На засіданні було озвучено ще багато цікавих фактів і про картопляні хвороби, і нюанси власного селекціонування, і підживлення та захист від сонця. Клуб органічного землеробства у п’ятницю проводить засідання у відділі документів з питань економіки, виробництва і природничих наук, тож тут можна дізнатися про графік їх проведення.
Відділ має надзвичайно багатий документний фонд. Тут є суто наукові книги з органічного землеробства з методичними розробками, завдяки яким ви маєте можливість отримати інформацію про екологічно збалансоване землеробство, мета якого - забезпечення людини екологічно чистими продуктами харчування; а також довідково-популярні видання, які привідкриють таємниці садівництва і городництва початківцю. Працівники відділу готують відкриті перегляди літератури, можуть порадити потрібну саме вам книгу, а також надати інформацію про нові надходження літератури з різної тематики через електронну розсилку. Ви можете переглянути віртуальну книжкову виставку „Садівництво і овочівництво” http://www.library.kr.ua/bookexibit/sad.html і обрати книгу до душі.
Як кажуть, готуй воза зимою, тож у вас ще є час отримати знання, і коли пригріє ласкаве весняне сонечко, ви зважитеся посадити рослину, дерево... Та принаймні квіти на власному балконі. А для цього потрібно не так і багато – добрий настрій і бажання...

PS. Найближчої п’ятниці, 3 грудня, на засідання клубу органічного землеробства завітає Борис Андрійович Бублик, відомий фахівець-агротехнік (м. Харків). Слідкуйте за оголошеннями, подробиці можна дізнатися у відділі документів з питань економіки, виробництва і природничих наук.

Світлана Приймак, завідуюча сектором маркетингу обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д. Чижевського

Мелодия души

Поэзия, безусловно, сопровождает нашу жизнь. Однако не каждый, отринув суетность бытия, может услышать ее благотворное божественное дыхание, переложить ее мистические символы и знаки на привычный для человека язык зрительных и чувственных образов. Это способен сделать тот, чья душа добра и мудра, находится в гармонии с миром, наполнена любовью к нему, готова сострадать и творить.

Но где-то кто-то голову ломает

Над тайной звезд и всех небесных тел.

А люди слишком рано умирают,

Тепло сердец живущим оставляют.

Не оттого ли климат потеплел?

Эти строки принадлежат поэтессе, которой Всевышний отпустил долгую жизнь. Видимо, за её доброту и красоту души.

С Полиной Коган я познакомился в начале 1980-х. Когда преподавал русский язык и литературу в Новоукраинском районе. Там же при районной газете существовала довольно большая литературная студия. Её участники собирались примерно раз в месяц в помещении районного ДК. Помню, как-то ранней весной после одного из заседаний Полина Иосифовна пригласила нас с Юрием Лукашевским на чай. Обстановка в нескольких комнатах, где она жила с сестрой Ирмой, отличалась скромностью, чистотой и порядком. А главное – что проявилось чуть позднее – атмосфера здесь была задушевной и благожелательной.

Такими же оказались ее стихотворения – добрыми и светлыми, простыми, но мудрыми. В отличие от иных представителей пишущей братии, она не пыталась «закормить» своих гостей слоеным пирогом из собственных строк. В тот вечер Полина Иосифовна делилась воспоминаниями о трагических событиях Отечественной войны, о погибших родственниках и друзьях. Именно тогда я впервые услышал, как двадцатилетняя студентка Одесского университета добровольно стала медсестрой, как под бомбежкой на одном из последних кораблей эвакуировалась из осажденного города, как и с какими людьми работала в Южной Осетии до освобождения родной Одессы.

Этот период её жизни (1941 - 1945) насыщен такими событиями и встречами, которые очень серьезно повлияли на ее будущее. А потому требует отдельного рассказа. Но и дополнительного углубленного изучения. Надеюсь, он заинтересует наших уважаемых краеведов. В рамках же этой публикации хотелось бы сказать, что Полина Коган, скромная учительница из Новоукраинки, где она прожила более полувека, достойна уважения и увековечения. Как талантливый педагог, память о котором осталась в сердцах многих её учеников. И как поэтесса, чьи искренние строки прошли испытание десятилетиями.

К сожалению, её первая книга «Давности нет» вышла довольно поздно, в 1996 году, когда Полина Иосифовна достигла 75-летнего рубежа. Она успела порадоваться и второй книге «Благословляю верность и любовь», которая вышла в Кировограде в 2003 году. Бережное отношение к слову и бесхитростность, образную точность и задушевную интонацию её строк сразу же уловил заслуженный журналист Украины Александр Кердиваренко, который взял на себя роль редактора и написал предисловие к обеим книгам.

Об этом и о многом другом, что составляет жизнь и творчество Полины Коган, говорилось на встрече, посвященной памяти поэтессы. Инициатором встречи выступил активист еврейской общины Марк Улановский. Его поддержали сотрудники отдела краеведения ОУНБ им. Д.Чижевского, где и собрались те, кто ценит живое поэтическое слово. На встрече воспоминаниями о Полине Коган делились ее друзья и знакомые, среди них директор музея истории Новоукраинского района Николай Гаращенко и руководитель одной из общественных организаций Новоукраинки Татьяна Буркова. Звучали ее строки на русском и украинском языках, а также великолепные романсы на стихи поэтессы. Музыку к ним написал кировоградский композитор Александр Решетов.

Остается лишь добавить: встреча проходила в рамках недели национальных культур, что стало уже доброй традицией на Кировоградщине, где проживают люди около ста национальностей и народностей. Отдел краеведения областной научной библиотеки всегда радушно распахивает двери для подобных культурологических акций.

Роман Любарский

"Степова веселка"

Незвично теплим і прозорим видався цьогорічний листопад. Бувало, вийдеш в один із останніх кришталевих днів у цю неповторну живу майстерню і мимохіть стишуєш ходу перед вершинними витворами природи. Бо хто може передбачити напевне, коли обважнілі осінні хмари надовго закриють стомлене за літо сонце і скільки буде дощів, снігів, заморозків, недоречних відлиг, поки натруджена земля не порине у білий сон?Поки ще не минула нагода, хочеться намилуватись прозорим, щедро напоєним пахощами, повітрям, чарівливо-таємничим торжеством природи. Саме цієї пори вона найбільше вабить до себе, бо стає надивовижу життєдайною. Таким же теплим, життєдайним став Фестиваль національних культур „Степова веселка”, який проходив з 15 по 19 листопада в Кіровограді. В місті було багато заходів, презентацій, зустрічей, але я розповім лише про ті, які відбулися в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Д.Чижевського.
16 листопада став надзвичайно насиченим днем. Опівдні у відділі краєзнавства відбулася зустріч, присвячена творчості нашої землячки, вчительки, поетеси з Новоукраїнки Поліни Йосифівни Коган, якої вже немає серед нас, але її особистість, її поезія живуть у добрій людській пам’яті. Чимало людей – члени єврейської громади, земляки поетеси - зібралося цього погожого дня, щоб сказати, якою мудрою, талановитою, гарною була ця жінка. Народилася вона в сонячній Одесі, проте після закінчення університету приїхала на тиху, степову Кіровоградщину, тут промайнуло все її життя, наповнене роботою, труднощами і радощами впереміш, пам’яттю про минуле і втрачене, роздумами про сенс життя, які снувалися у поетичні рядки. Так розповідав про неї Микола Гаращенко, директор Новоукраїнського районного музею історії. З уст учасників зустрічі звучали проникливі рядки:
”В молодости дед любил коней.

Звук копыт, как вечный зов свободы,

Но от первых до последних дней

Знал нужду, тревоги и невзгоды.»

«Традиция».
Поезія змінювалася ніжною музикою романсів «Бабье лето», „Любов і пам’ять” на музику місцевого композитора Олександра Решетова. Ця зустріч надихнула на осягнення мудрості Поліни Коган, емоції переповнювали учасників зустрічі, на очах бриніли сльози чи-то від спогадів, чи-то розуміння скороминущості буття.

Цього ж дня у Польському культурному центрі відбувся літературно-музичний вечір „Музика польського слова”, присвячений 200-річчю польської поезії. Організаторами заходу стали бібліотека та об'єднання поляків Кіровоградщини Товариство „Полонія”. У дружньому колі зібралися усі, хто цінує польську культуру, хто закоханий у польське Слово і Музику. Налаштувала на ліричний лад медіа-презентація „Польські квіти”. На екрані промайнули літні краєвиди Польщі, ромашкові поля і заграви маків. „Україну та Польщу пов'язують спільна історія, близькі традиції

та ментальність. Кажуть, що мова — то живе серце нації, а найвища форма буття мови — поезія. Тож, відчути красу і велич поетичних рядків — означає пізнати душу народу”, - з такими словами звернулася до гостей Оксана Ткаченко, заступник директора з основної роботи. В читальному залі бібліотекарі підготували книжково-ілюстративну виставку "200-річчя польської поезії", яку презентувала провідний бібліотекар Наталя Чуприна. Виставка розкриває грані творчості польських митців слова, знаних і сучасних, — Адама Міцкевича, Юліана Тувіма, Яна Кохановського, Ярослава Івашкевича, Віслави Шимборської та інших — тих, чиї талант і натхнення перетворили слова, відомі кожному, на справжню музику, сповнену гармонії і краси. Польські пісні виконала солістка філармонії Ольга Негребецька (акомпанемент Світлани Канцедалової). Учасники курсів вивчення польської мови, вихованці Кіровоградського колегіуму - учні молодшої школи, читали ліричні твори улюблених польських поетів мовою оригіналу. Емоції аж переповнювали, коли зазвучала польська пісня на мотив нашої „Рідна мати моя”, хотілося плакати від щирості. Цей вечір для багатьох відкрив багатства польської лірики по-новому. В учасників виникло бажання прочитати збірки віршів, які були представлені на виставці. Організація вечора була на високому рівні і захід став гідною перлиною Фестивалю.

Творчий вечір керівника концертної групи „Отрада” Клавдії Ареф’євої зібрав закоханих у пісню. У середу, 17 листопада у відділі краєзнавства відбулася міні-подорож у минуле. Музична подорож у складну та суперечливу історію країни, якої уже немає – Радянський Союз. Життя Клавдії Василівни, як довга нива, ввібрало гіркоту воєнного дитинства, і дівочі надії відбудови, і радість трудової звитяги, і щемливість золотої осені життя. Її батько був моряком, служив на Балтійському флоті і захищав Батьківщину від фашистів – тож любов до моря стала вітрилом у житті, яке кидало її в різні куточки нашої неосяжної Батьківщини. Тому пісні про море, зокрема „На побывку едет молодой моряк” – звучали особливо проникливо і ніжно. Молоді, і одночасно вічні пісні закружляли як перше кохання, перші щирі почуття. Світ музики захоплюючий. Його лиш варто полюбити раз, а вже потім він тебе не відпустить. Бо де велика музика, там немає пустоти, якої так сьогодні багато. Надто в душах людських.

Можно жить без песен, жить от дома вдали,

Жить без сна, шагать в степи без огня.

Но нельзя дышать без этой вечной земли,

Родины, вскормившей меня.

Роберт Рождественский.

Яскравим завершенням Фестивалю у бібліотеці, 18 листопада, стала презентація робіт творчого об’єднання „Ниточка” „Заветные России уголки”. Руський культурний центр для презентації відділ міського абонемента обрав не випадково, адже певна частина членів клубу „Ниточка” є активними читачами (Ольга Яківна Рябуха, Зінаїда Гаврилівна Корецька та ін.) Керівник об’єднання Наталя Нижнікова з захопленням розповідала про своїх колег, які на полотні відобразили культуру, традиції рідного народу. Олена Румянцева вишила картину „Материнская любовь”, присвячену Матері-Росії. Величчю постав Санкт-Петербурзький Новоявленский собор, Іпатьєвський монастир у Костромі, інші слов’янські святині. Наталя Костянтинівна від творчого об’єднання „Ниточка” подарувала відділу міського абонемента чудове видання: Крысин Л. П .”Толковый словарь иноязычных слов”, який вміщує близько 25000 слів та словосполучень, котрі увійшли в російську мову у 18-20 століттях. Презентація закінчилася хоровим виконанням відомої пісні „Я люблю тебя, Россия”.
Виставка працює у відділі міського абонемента, тож у вас ще є нагода побачити справжні російське мереживо, вологодські хустки, пейзажі Росії та її символи – салют на Красній площі, російську балерину як уособлення величі російського балету. Доповнює виставку творчих робіт книжкова, яка включає книги з історії, культури Росії.

Багато хто чекав на цей Фестиваль. Власне, сподівання виправдалися -всі заходи були світлими, яскравими, гарними. І головне – що у цьому не було присмаку політики. Навпаки, такі свята єднання необхідно проводити частіше, щоб доводити принципи толерантності справою, а не лише словами.

Світлана Приймак, завідуюча сектором маркетингу обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д.Чижевського

Вороновиця з берегів Воронки. Краєзнавчі враження

Лелечий край - омріяне Поділля -

Живе у щедрості пшеничних колосків.

Духмяний коровай подружнього весілля -

Як символ вірності на протязі віків.

Моє Поділля - калинове гроно,

Суцвіття вишні, сливи і бузку.

Моє Поділля - ріки і діброви.

Це золоте зерно іскриться на току.

Моє Поділля - пісня із струмочків,

Безсмертна лірика Костенка і Кобця.

Моє Поділля - вишиті сорочки.

Вірші Руданського в них.

Геній мудреця.

Приводом до мого знайомства із Вороновицею стала моя участь у цікавому і корисному краєзнавчому заході. 13-15 жовтня 2010 року управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, громадська організація «Асоціація бібліотек Вінниччини» та Вінницька ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва провели ІІ Міжнародну науково-практичну конференцію “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку”.

Подільське краєзнавство загалом має глибоке коріння й давні традиції. Якщо зазирнути в глибину віків, то бібліотеки монастирів і навчальних закладів завжди поряд з церковною та учбовою літературою зберігали літописи, хроніки подій, записки та щоденники сучасників тієї чи іншої епохи. Важлива роль у розвитку краєзнавства належить бібліотекам і сьогодні. По-перше, саме тут нагромаджені друковані матеріали краєзнавчого змісту, які с основою вивчення краю. По-друге, бібліотеки виконують важливу функцію бібліографічного інформування про літературу з питань краєзнавства. Зрештою, бібліотеки мають передумови для спілкування людей, пошуків і згуртування однодумців, обміну інформацією. Відтак, логічним є те, що краєзнавство стало пріоритетним напрямком у роботі обласної наукової бібліотеки імені К. А. Тімірязєва. Послідовно впроваджуючи практику проведення краєзнавчих конференцій, її організатори і цього разу мали за мету поглибити партнерські взаємозв’язки з державними установами, краєзнавчими закладами, громадськими організаціями, творчими спілками, національно-культурними товариствами, науковцями, дослідниками- краєзнавцями. Для збереження історичної пам’яті територіальних громад, забезпечення виявлення, збору та популяризації інформації про минувшину та сьогодення рідного краю досвід бібліотек переоцінити неможливо.

Колегам, що цікавляться саме змістом подібних конференцій, повідомляю напрямки, за якими було проведено пленарні та виїзні засідання: джерелознавча база вивчення краю; історичне краєзнавство; метод усної історії як складова краєзнавства; бібліотечне краєзнавство; відомі постаті в історії; літературно-мистецьке краєзнавство; природниче краєзнавство; туристичне краєзнавство.

У конференції взяли участь науковці, дослідники, пошуковці, краєзнавці, представники органів місцевої влади та громадських краєзнавчих організацій, бібліотечні, архівні, музейні фахівці, освітяни, студентська молодь. Під час роботи конференції були організовані пленарні засідання, круглий стіл, презентації, проводилися екскурсії по бібліотеці. Як завжди, обмін враженнями під час неформального спілкування. Та найцікавішим для мене стало виїзне засідання конференції, що було проведене на базі Вороновицької районної дитячої бібліотеки Вінницького району.

Зрозуміло, що конференція, як і кожна зустріч з захопленими та залюбленими у свою справу людьми, надала нові теми для роздумів та пошуків, тож усі її учасники щиро дякували організаторам та господарям, і не лише за свято професійного спілкування, але й за, так би мовити, екскурсійно-туристичні враження.

Саме цими враженнями мені і хочеться поділитись. Отримавши запрошення, я зраділа можливості продовжити знайомство із Поділлям, яке мене приваблює своїми історичними пам’ятками, старовинними містами, замками та фортецями. Я вже мала нагоду відвідати Вінницю, цю окрасу Подільського краю, мальовниче місто-парк на обох крутосхилах річки Південний Буг, перша письмова згадка про яке датується серединою XIV століття.

Цього разу мій бібліотечно-краєзнавчий маршрут привів до Вороновиці.

Отже, знайомтесь - містечко Вороновиця. Кожен хоч раз в житті, але здіймався в небо на крилах сучасних літаків. Ну, якщо ні, то, принаймні, бачив цих сталевих птахів на власні очі. Але ж не всі в курсі, що саме Вороновицю можна вважати колискою сучасної авіації. В той час, як Луї Блеріо тільки отримував інженерну освіту, пройшло вже 19 років, як О. Ф. Можайський здійнявся у повітря на літаку власної конструкції. Але спочатку трішечки історії.

Перша згадка про поселення Вороновицю сягає 1545 року. Майже пів тисячоліття – досить поважний вік. Дослідники припускають, що поселення тут існувало і раніше. За п’ять кілометрів від Вороновиці знаходяться залишки стародавньої фортеці „Кемпа”, збудованої за переказами у XIV ст., де місцеві мешканці боронились від чужоземних загарбників. Інформація цікава, але не перевірена – додаткових підтверджень у літературі немає, проте точно відомо, що у Вінниці існувала фортеця на острові Кемпа (нині острів Фестивальний), та це аж за 25 км. від Вороновиці.

Натомість, праворуч дороги, що звертає з траси до Вороновиці, помітний інший насипний піщаний вал, довжиною метрів п’ятдесят, і метрів шість заввишки. Можливо, це давній вал, а можливо і більш сучасна гідротехнічна споруда, що не давала воді з річки розлитись і затопити городи. Але зараз це дуже маленька річечка, називається вона Воронка. Можливо назва самого поселення пішла від назви річки, а може і навпаки. Та існує більш трагічна легенда: ніби то на місці де зараз розташована Вороновиця, відбулась кривава битва місцевого населення із турками, полягло там багато православного люду і бусурман, а після битви над полем, вкритим полеглими, ворони вилися – тому й Вороновиця. Якось трохи моторошно виходить.

З того часу, як після Люблінської унії (1569 рік) Брацлавщина відійшла до Польщі, Вороновиця змінила не одного власника. Володіли поселенням пани Ляско, Залесські, Радзімінські, аж доки Михайло Грохольський не побрався з Ганною Радзімінською, отримавши Вороновицю в посаг. Більше ніж сто років Грохольські залишались власниками поселення, та, мабуть, були не надто заможними. І хоча Вороновиця займала вигідне положення на торговому шляху Вінниця – Тульчин – Балта, а у 1748 р. отримала указом Сигізмунда ІІІ магдебурзьке право, все ж значного розвитку не зазнала.

Головною місцевою атракцією безумовно являється палац Грохольських, або, як його тепер називають, палац Грохольських-Можайських.

Але по дорозі можна знайти ще кілька милих оку споруд. Так першим праворуч привертає увагу православний храм Різдва Богородиці. На вигляд споруда досить сучасна і не надто мистецька, а, виявляється, збудована ще у 1777 році на кошти парафіян і поміщика Грохольського, як костел. Попередньо на цьому місці була дерев’яна церква, яка у тому ж таки 1777 році згоріла. Невідомо, чи з Божої волі чи ні, але в храм двічі влучала блискавка. На зводах і стінах з’явились тріщини. Зберігся акт, складений цивільним інженером А. Перницом, про необхідність прибудови до церкви двох бічних вівтарів, які б сприяли її зміцненню і розширенню. Протягом 1885-1889 років цей проект було більш-менш втілено в життя. Прийшла революція – церкву закрили. Прийшли німці – відновили богослужіння. Прийшло визволення, і з 1946 року парафія розпущена, а церква перебудована на кінотеатр. Вже за незалежної України православні дістали можливість відреставрувати храм і прибудували попереду ще й цегляну дзвіницю.

Трохи далі, ліворуч, ще один костьол, римо-католицький, зведений трохи пізніше за попередній, а саме у 1793 році тим таки Грохольським. За радянської влади костел переформатували на клуб, а як дах впав, то не розгубились і влаштували туалет. Попри ці жахливі факти сучасні римо-католики своєю наполегливістю зробили майже неможливе – привели храм до ладу, зберігши при цьому у зовнішньому оздобленні багато елементів тих барочних часів, коли ще панували Грохольські.

Існує у Вороновиці і дерев’яна Михайлівська церква. Вона найдавніша – дійшла до нас із 1751 р.. Три зруби у три яруси, восьмерик на восьмерику, бабинець – типова волинська чи подільська архітектура.

Далі – базарна площа, де зберігся монумент комуністичному гуру, що надихав людей на перетворення святинь на клуби та кінотеатри. Поряд ошатно виглядає сталінська споруда Вороновицького ПТУ, що своїм червоним розфарбуванням „посягає” на славу Університету Шевченка у Києві.

Та ось вже зовсім поряд і палац. Ні-ні, з дороги його не видно. При в’їзді до маєтку спочатку помічаємо дещо поруйновану водонапірну башточку. А палац, як і належить всім панським палацам, причаївся серед старого парку. Щоправда, теперішні дерева, ймовірно, були висаджені вже після війни, проте сам палац і сьогодні нікого не залишає байдужим.

Ще до приходу Грохольських у Вороновиці був добре укріплений дерев’яний замок з численними службами. Та поміщик бажаючи не війни, а розміреного світського життя, споруджує на місці старого панського маєтку (а може і на місці замку) розкішну триповерхову будівлю в стилі раннього класицизму, прикрашену вісьмома спареними коринфськими колонами. Архітектурні прийоми будівництва явно запозичені із італійської архітектурної епохи Палаццо, що прослідковується у легко вигнутих бічних галереях-крилах, фланкованих павільйонами. Спорудження тривало між 1771 та 1777 рр., що дає підстави уявити в ролі автора проекту Д. Мерліні, який був у той час королівським архітектором і будував модні палаци для поляків на західній України. Привертає увагу і, на перший погляд, дивує оздоблення карнизів палацу у вигляді китиць фруктів і квітів між... бичачими черепами. Таким орнаментом прикрашали перші християнські храми та усипальниці епохи Відродження. Та нам пояснили, що окрім всього, це ще й символ достатку і родючості. То християнство, чи язичництво? Але ж завітаємо всередину. На фасаді таблички: „Вороновицька бібліотека” та „Державний музей історії авіації та космонавтики України”. Із 43-х кімнат, загальною площею майже 2500 кв.м. Під музей, заснований у 1971 році, віддано лише три, але дві з них саме ті, де інтер’єри ще зберегли розкішну ліпнину на античні теми.

Коли останній з роду Грохольських, Адольф (за іншими даними Людгард) у 1869 році емігрував до Австрії, де невдовзі помер, на торгах в Одесі Вороновицький палац у нього встиг перекупити Микола Можайський, що невдовзі теж помер. І довелось переселитись у Вороновицю найближчому його родичу – брату Олександру Федоровичу. Колишній морський офіцер, капітан І-го рангу захоплювався повітроплаванням. Тут він спостерігав за польотами птахів, вивчаючи закони аеродинаміки. Тут він конструював моделі своїх перших повітряних зміїв. Неподалік, в урочищі „Дубина” у О.Можайського була дача, де він і випробував свій перший літальний апарат. Зразок був конструктивно подібний до сучасних літаків, щось на зразок човника на колесах із крилами, проте приводився в дію за допомогою тяглової сили. Іншими словами, Олександр Федорович запрягав у свій літак коней, розганявся і відривався від землі. У 1876 році О.Можайський зібрав свої креслення і переїхав до Петербургу, щоб продовжити там свої дослідження. Модель першого літака ще довгий час зберігалась в „Дубинці”, поки не згоріла у 1918 році разом з дачею.

В музеї представлена копія моделі літака, збудованого і випробуваного в 1884 році, фотографії, особисті речі винахідника. Інша частина експозиції присвячена українським льотчикам-героям, сучасній авіації та космонавтиці.

На жаль цей палац не оминула загальна тенденція: якщо передній фасад будівлі виглядає ще сяк-так, то бічні і тильний – у кричущо-жахливому стані. Штукатурка обвалюється місцями з частинами декоративних віконних фронтонів і карнизів. Шкода! Але не дивлячись на те, що пізнішими „вдосконаленнями” знищено більшу частину оздоблення, закладено цеглою деякі вікна, все ж загалом будівля зберегла свій первісний вигляд. Можливо, що це єдиний палац в стилі палаццо, що залишився на Україні. Шкода!

Наостанок хотілося б пригадати ще кілька цікавих фактів, що доводять непересічне місце цього подільського села в історії України. Скажімо, відомо, що в далекому 1781 році у Вороновиці знаходився деканат Київської уніатської митрополії. А під час Другої світової війни у палаці розміщувався фашистський аналітико-розвідувальний відділ генштабу сухопутних військ „Іноземні армії Сходу” під керівництвом майбутнього „шпигуна століття” Рейнхарда Гелена. Поряд знаходились колеги-абверівці і таємна супергрупа на чолі з знаменитим Отто Скорцені.

Отака насичена історія нині скромного села у Вінницькій області.

Макарова Тетяна, зав. відділом краєзнавства