Вороновиця з берегів Воронки. Краєзнавчі враження

Лелечий край - омріяне Поділля -

Живе у щедрості пшеничних колосків.

Духмяний коровай подружнього весілля -

Як символ вірності на протязі віків.

Моє Поділля - калинове гроно,

Суцвіття вишні, сливи і бузку.

Моє Поділля - ріки і діброви.

Це золоте зерно іскриться на току.

Моє Поділля - пісня із струмочків,

Безсмертна лірика Костенка і Кобця.

Моє Поділля - вишиті сорочки.

Вірші Руданського в них.

Геній мудреця.

Приводом до мого знайомства із Вороновицею стала моя участь у цікавому і корисному краєзнавчому заході. 13-15 жовтня 2010 року управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, громадська організація «Асоціація бібліотек Вінниччини» та Вінницька ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва провели ІІ Міжнародну науково-практичну конференцію “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку”.

Подільське краєзнавство загалом має глибоке коріння й давні традиції. Якщо зазирнути в глибину віків, то бібліотеки монастирів і навчальних закладів завжди поряд з церковною та учбовою літературою зберігали літописи, хроніки подій, записки та щоденники сучасників тієї чи іншої епохи. Важлива роль у розвитку краєзнавства належить бібліотекам і сьогодні. По-перше, саме тут нагромаджені друковані матеріали краєзнавчого змісту, які с основою вивчення краю. По-друге, бібліотеки виконують важливу функцію бібліографічного інформування про літературу з питань краєзнавства. Зрештою, бібліотеки мають передумови для спілкування людей, пошуків і згуртування однодумців, обміну інформацією. Відтак, логічним є те, що краєзнавство стало пріоритетним напрямком у роботі обласної наукової бібліотеки імені К. А. Тімірязєва. Послідовно впроваджуючи практику проведення краєзнавчих конференцій, її організатори і цього разу мали за мету поглибити партнерські взаємозв’язки з державними установами, краєзнавчими закладами, громадськими організаціями, творчими спілками, національно-культурними товариствами, науковцями, дослідниками- краєзнавцями. Для збереження історичної пам’яті територіальних громад, забезпечення виявлення, збору та популяризації інформації про минувшину та сьогодення рідного краю досвід бібліотек переоцінити неможливо.

Колегам, що цікавляться саме змістом подібних конференцій, повідомляю напрямки, за якими було проведено пленарні та виїзні засідання: джерелознавча база вивчення краю; історичне краєзнавство; метод усної історії як складова краєзнавства; бібліотечне краєзнавство; відомі постаті в історії; літературно-мистецьке краєзнавство; природниче краєзнавство; туристичне краєзнавство.

У конференції взяли участь науковці, дослідники, пошуковці, краєзнавці, представники органів місцевої влади та громадських краєзнавчих організацій, бібліотечні, архівні, музейні фахівці, освітяни, студентська молодь. Під час роботи конференції були організовані пленарні засідання, круглий стіл, презентації, проводилися екскурсії по бібліотеці. Як завжди, обмін враженнями під час неформального спілкування. Та найцікавішим для мене стало виїзне засідання конференції, що було проведене на базі Вороновицької районної дитячої бібліотеки Вінницького району.

Зрозуміло, що конференція, як і кожна зустріч з захопленими та залюбленими у свою справу людьми, надала нові теми для роздумів та пошуків, тож усі її учасники щиро дякували організаторам та господарям, і не лише за свято професійного спілкування, але й за, так би мовити, екскурсійно-туристичні враження.

Саме цими враженнями мені і хочеться поділитись. Отримавши запрошення, я зраділа можливості продовжити знайомство із Поділлям, яке мене приваблює своїми історичними пам’ятками, старовинними містами, замками та фортецями. Я вже мала нагоду відвідати Вінницю, цю окрасу Подільського краю, мальовниче місто-парк на обох крутосхилах річки Південний Буг, перша письмова згадка про яке датується серединою XIV століття.

Цього разу мій бібліотечно-краєзнавчий маршрут привів до Вороновиці.

Отже, знайомтесь - містечко Вороновиця. Кожен хоч раз в житті, але здіймався в небо на крилах сучасних літаків. Ну, якщо ні, то, принаймні, бачив цих сталевих птахів на власні очі. Але ж не всі в курсі, що саме Вороновицю можна вважати колискою сучасної авіації. В той час, як Луї Блеріо тільки отримував інженерну освіту, пройшло вже 19 років, як О. Ф. Можайський здійнявся у повітря на літаку власної конструкції. Але спочатку трішечки історії.

Перша згадка про поселення Вороновицю сягає 1545 року. Майже пів тисячоліття – досить поважний вік. Дослідники припускають, що поселення тут існувало і раніше. За п’ять кілометрів від Вороновиці знаходяться залишки стародавньої фортеці „Кемпа”, збудованої за переказами у XIV ст., де місцеві мешканці боронились від чужоземних загарбників. Інформація цікава, але не перевірена – додаткових підтверджень у літературі немає, проте точно відомо, що у Вінниці існувала фортеця на острові Кемпа (нині острів Фестивальний), та це аж за 25 км. від Вороновиці.

Натомість, праворуч дороги, що звертає з траси до Вороновиці, помітний інший насипний піщаний вал, довжиною метрів п’ятдесят, і метрів шість заввишки. Можливо, це давній вал, а можливо і більш сучасна гідротехнічна споруда, що не давала воді з річки розлитись і затопити городи. Але зараз це дуже маленька річечка, називається вона Воронка. Можливо назва самого поселення пішла від назви річки, а може і навпаки. Та існує більш трагічна легенда: ніби то на місці де зараз розташована Вороновиця, відбулась кривава битва місцевого населення із турками, полягло там багато православного люду і бусурман, а після битви над полем, вкритим полеглими, ворони вилися – тому й Вороновиця. Якось трохи моторошно виходить.

З того часу, як після Люблінської унії (1569 рік) Брацлавщина відійшла до Польщі, Вороновиця змінила не одного власника. Володіли поселенням пани Ляско, Залесські, Радзімінські, аж доки Михайло Грохольський не побрався з Ганною Радзімінською, отримавши Вороновицю в посаг. Більше ніж сто років Грохольські залишались власниками поселення, та, мабуть, були не надто заможними. І хоча Вороновиця займала вигідне положення на торговому шляху Вінниця – Тульчин – Балта, а у 1748 р. отримала указом Сигізмунда ІІІ магдебурзьке право, все ж значного розвитку не зазнала.

Головною місцевою атракцією безумовно являється палац Грохольських, або, як його тепер називають, палац Грохольських-Можайських.

Але по дорозі можна знайти ще кілька милих оку споруд. Так першим праворуч привертає увагу православний храм Різдва Богородиці. На вигляд споруда досить сучасна і не надто мистецька, а, виявляється, збудована ще у 1777 році на кошти парафіян і поміщика Грохольського, як костел. Попередньо на цьому місці була дерев’яна церква, яка у тому ж таки 1777 році згоріла. Невідомо, чи з Божої волі чи ні, але в храм двічі влучала блискавка. На зводах і стінах з’явились тріщини. Зберігся акт, складений цивільним інженером А. Перницом, про необхідність прибудови до церкви двох бічних вівтарів, які б сприяли її зміцненню і розширенню. Протягом 1885-1889 років цей проект було більш-менш втілено в життя. Прийшла революція – церкву закрили. Прийшли німці – відновили богослужіння. Прийшло визволення, і з 1946 року парафія розпущена, а церква перебудована на кінотеатр. Вже за незалежної України православні дістали можливість відреставрувати храм і прибудували попереду ще й цегляну дзвіницю.

Трохи далі, ліворуч, ще один костьол, римо-католицький, зведений трохи пізніше за попередній, а саме у 1793 році тим таки Грохольським. За радянської влади костел переформатували на клуб, а як дах впав, то не розгубились і влаштували туалет. Попри ці жахливі факти сучасні римо-католики своєю наполегливістю зробили майже неможливе – привели храм до ладу, зберігши при цьому у зовнішньому оздобленні багато елементів тих барочних часів, коли ще панували Грохольські.

Існує у Вороновиці і дерев’яна Михайлівська церква. Вона найдавніша – дійшла до нас із 1751 р.. Три зруби у три яруси, восьмерик на восьмерику, бабинець – типова волинська чи подільська архітектура.

Далі – базарна площа, де зберігся монумент комуністичному гуру, що надихав людей на перетворення святинь на клуби та кінотеатри. Поряд ошатно виглядає сталінська споруда Вороновицького ПТУ, що своїм червоним розфарбуванням „посягає” на славу Університету Шевченка у Києві.

Та ось вже зовсім поряд і палац. Ні-ні, з дороги його не видно. При в’їзді до маєтку спочатку помічаємо дещо поруйновану водонапірну башточку. А палац, як і належить всім панським палацам, причаївся серед старого парку. Щоправда, теперішні дерева, ймовірно, були висаджені вже після війни, проте сам палац і сьогодні нікого не залишає байдужим.

Ще до приходу Грохольських у Вороновиці був добре укріплений дерев’яний замок з численними службами. Та поміщик бажаючи не війни, а розміреного світського життя, споруджує на місці старого панського маєтку (а може і на місці замку) розкішну триповерхову будівлю в стилі раннього класицизму, прикрашену вісьмома спареними коринфськими колонами. Архітектурні прийоми будівництва явно запозичені із італійської архітектурної епохи Палаццо, що прослідковується у легко вигнутих бічних галереях-крилах, фланкованих павільйонами. Спорудження тривало між 1771 та 1777 рр., що дає підстави уявити в ролі автора проекту Д. Мерліні, який був у той час королівським архітектором і будував модні палаци для поляків на західній України. Привертає увагу і, на перший погляд, дивує оздоблення карнизів палацу у вигляді китиць фруктів і квітів між... бичачими черепами. Таким орнаментом прикрашали перші християнські храми та усипальниці епохи Відродження. Та нам пояснили, що окрім всього, це ще й символ достатку і родючості. То християнство, чи язичництво? Але ж завітаємо всередину. На фасаді таблички: „Вороновицька бібліотека” та „Державний музей історії авіації та космонавтики України”. Із 43-х кімнат, загальною площею майже 2500 кв.м. Під музей, заснований у 1971 році, віддано лише три, але дві з них саме ті, де інтер’єри ще зберегли розкішну ліпнину на античні теми.

Коли останній з роду Грохольських, Адольф (за іншими даними Людгард) у 1869 році емігрував до Австрії, де невдовзі помер, на торгах в Одесі Вороновицький палац у нього встиг перекупити Микола Можайський, що невдовзі теж помер. І довелось переселитись у Вороновицю найближчому його родичу – брату Олександру Федоровичу. Колишній морський офіцер, капітан І-го рангу захоплювався повітроплаванням. Тут він спостерігав за польотами птахів, вивчаючи закони аеродинаміки. Тут він конструював моделі своїх перших повітряних зміїв. Неподалік, в урочищі „Дубина” у О.Можайського була дача, де він і випробував свій перший літальний апарат. Зразок був конструктивно подібний до сучасних літаків, щось на зразок човника на колесах із крилами, проте приводився в дію за допомогою тяглової сили. Іншими словами, Олександр Федорович запрягав у свій літак коней, розганявся і відривався від землі. У 1876 році О.Можайський зібрав свої креслення і переїхав до Петербургу, щоб продовжити там свої дослідження. Модель першого літака ще довгий час зберігалась в „Дубинці”, поки не згоріла у 1918 році разом з дачею.

В музеї представлена копія моделі літака, збудованого і випробуваного в 1884 році, фотографії, особисті речі винахідника. Інша частина експозиції присвячена українським льотчикам-героям, сучасній авіації та космонавтиці.

На жаль цей палац не оминула загальна тенденція: якщо передній фасад будівлі виглядає ще сяк-так, то бічні і тильний – у кричущо-жахливому стані. Штукатурка обвалюється місцями з частинами декоративних віконних фронтонів і карнизів. Шкода! Але не дивлячись на те, що пізнішими „вдосконаленнями” знищено більшу частину оздоблення, закладено цеглою деякі вікна, все ж загалом будівля зберегла свій первісний вигляд. Можливо, що це єдиний палац в стилі палаццо, що залишився на Україні. Шкода!

Наостанок хотілося б пригадати ще кілька цікавих фактів, що доводять непересічне місце цього подільського села в історії України. Скажімо, відомо, що в далекому 1781 році у Вороновиці знаходився деканат Київської уніатської митрополії. А під час Другої світової війни у палаці розміщувався фашистський аналітико-розвідувальний відділ генштабу сухопутних військ „Іноземні армії Сходу” під керівництвом майбутнього „шпигуна століття” Рейнхарда Гелена. Поряд знаходились колеги-абверівці і таємна супергрупа на чолі з знаменитим Отто Скорцені.

Отака насичена історія нині скромного села у Вінницькій області.

Макарова Тетяна, зав. відділом краєзнавства