„Вірш-вітер, загадка, впіймайте його…”

Спроба читацького відгуку на поетичні збірки Антоніни Корінь

"За руки - по райдузі: синусоїда кохання" і "Монолог метелика (лірична азбука життя)" .

Є вірші, які краще послухати. Є такі, що не сприймаються на слух, а вимагають вдумливої праці над текстом. Поезію Антоніни Корінь можна читати вголос, слухати у авторському виконанні, можна співати, а також вдумливо читати, залишаючись із книгою сам на сам. Щодо читання, то в мене цей процес є тривалим. Зі швидкістю один вірш на тиждень я посуваюсь дарованою мені збірочкою ”За руки – по райдузі”, час від часу гальмуючи на тій чи іншій сторінці. Такий темпоритм влаштовує нас обох – і мене, і збірочку. Книга радіє, що в ній є постійна потреба, я радію можливості будь-коли долучитись до світу іншої душі – багатої, відвертої, щедрої. А навколо пурхає ще один поетичний метелик зі своїм монологом на тему „Лірична азбука життя” і вимагає уваги.
З поезією А.Корінь я дружу з часу нашого знайомства – з 1981 року, але з кожним новим доробком ловлю себе на відчутті, що впізнаю і водночас не впізнаю її. Висунуті на здобуття найвищої обласної літературної премії дві її поетичні книги „За руки - по райдузі: синусоїда кохання” та „Монолог метелика (Лірична азбука життя)” обіцяють кожному шанувальнику як нові відкриття, так і радість впізнавання знайомого у новому.
Ці свої роздуми я назвала спробою читацького відгуку без претензій на літературознавчий аналіз, адже поезію читають не тільки редактори, доктори наук та письменники. Тому цей відгук суто суб’єктивний, і саме тому я не вдаюсь тут до цитування інших мистецьких вражень від її поезії.
Твори А.Корінь приваблюють мене тим, що дозволяють сприймати вірш не як мозаїку, а як багатогранник, як сплав змісту і форми, кольорів і звуків, доторку і запахів – як неповторну картину світу, у якій лише сама авторка – творець усіх законів і етичних норм. І цей сплав, на перший погляд, ніби приховує деталі, стає на заваді бажанню роздивитись, розібрати на складові, зазирнути у задзеркалля твору, на робочий стіл поетеси. І разом з тим, саме така цілісність допомагає побачити, як усі грані працюють на створення єдиного образу.
Органів чуття у людини є п'ять, часом говорять ще й про шосте, яке в жінок розвинене найбільше. Лірична героїня у поезії А.Корінь володіє таким, у якому злито усі перелічені. Маю довести це прикладами, а вони вже напоготові . „Крізь доторк пальців грішна пісня лине”, „відданим поглядом кольору „жду”, „ Я б пішла, немов сліпа, тримаючись за голос…”, „Не приходь. Я втомилась твій погляд читати…” „А трапиться в серці відлига – Ваш голос синіє проліском”. Розумію, як програють ці образи, вирвані з контексту, але плекаю надію, що читатиме мої замітки людина, що вже знайома зі збірками, або ж тримає їх у руках в передчутті мистецьких відкриттів.
Метафоричність поезії авторки викликає у мене часом дивне відчуття: окремі образи здаються мені багатоярусними ребусами, їх мало прочитати, їх потрібно розгадати, відчути інтуїтивно шлях авторської думки, побачити, крім означених, ще й неназвані образи. Це не є символи, які при бажанні можна однозначно розтлумачити, мені здається, що вони мають стільки ж тлумачень, скільки матимуть ці поетичні збірки читачів. „В чужі маршрути мчать тролейбуси. Чужі вирішуються ребуси” – пише в одному з віршів авторка. Її ребуси вирішуються складно, а часом, як у цьому вірші з чотирьох рядків, не відкриваються зовсім, напевно, асоціативний ряд, що призвів до такого результату, я не вловлюю:
Ти зітхнув: - Піду, пройдуся…
І пішов. І більш нічого.
А за мною, мов дідусик,
Тільки вечір чемно човгав…
Іноді авторка немов дражниться, закликає читача до своєрідного змагання, як от у напівжартівливому „Фарготва” (Автограф навпаки):
Ну от – натворила…
Судіть чи рядіть.
Крилата? Безкрила?
Журитись? Радіть?
Вірш-вітер, загадка,
Впіймайте його…
Життя – вогнегасник,
А творчість – вогонь.
Є ще один прийом, який широко застосовується авторкою не лише в пародіях та гумористичних віршах, але і в ліричних строфах, я для себе його зву заземленням. Ну наприклад, ось таке несподіване порівняння у драматичній ситуації:
„І сумно, і дивно: а я ж бо тебе любила!
Тримала в руках, як тримаю тепер… ополоник”
У вірші „Від-пуст-ка!” високий, піднесений стиль, яким славить життя авторка, раптом збивається одним лише рядком: „Рій мух, здається, навіть той співа”. Інші подібні приклади („А життя, наче курка, яка лиш під себе гребе.”; „До твоїх би думок та моїх почуттів! Отоді б, може, й трактор у небо злетів!”) теж слугують авторці своєрідним якорем, запобіжним засобом, який насильно повертає душу з позахмарних висот на грішну землю. Напевно, така страховка необхідна, щоб зберігати хистку рівновагу між духом і тілом, між небесним і земним.
А ось інший вірш – „Спасибі за освідчення в коханні…”. Цього любовного листа адресатка мріє… посадити у „сльотаву землю, - хай зацвітуть і вродяться листи”. А потім зібрати „невидиме насіння” з ніжного букета слів, „щоб сіяти у безсердечний світ”. Не зовсім веселі плани і мрії, вам не здається? Щось не дуже радіє вона освідченню, чому б то? І знову спрацьовує прийом, який я про себе зву заземленням: „Садити саме час. Тож не відповідаю…” Коли це щоденні справи заважали ліричній героїні відгукнутись на поклик любові? І чому земля сльотава (сльози?), та й „ніжних слів твоїх букет” вона очікує побачити лише, коли „зійде першоквітневий сніг” (тобто, його освідчення може бути усього лиш жорстоким і недоречним жартом? глузуванням? насмішкою?). А сумне пророцтво „Це – лиш аванс. Гіркою буде плата” міститься уже в третьому рядку вірша. Звідки така невпевненість: „Чи це початок, чи кінець – не знаю”? Певно, що любовне зізнання таки запізнилось, тому й не радіє душа. То для нього, що нарешті зважився освідчитись – лише початок стосунків. А для неї, яка вже настраждалась і стомилась сподіватись – це кінець. Але кінець, який вона ще прагне відтягнути. Тому й таке безглузде, навіть абсурдне, на перший погляд, оце садіння, збирання, засівання, - так ніби жінка не знає, що ж тепер робити з ним, таким раптовим щастям? Яке йому знайти застосування? Хіба що вірша написати, полегшити тим страждання та поділитись із людьми. Тут знову яскраво висвітлюється таке характерне для поетеси, оце рятівне за будь-яких обставин СЛОВО. Воно – невмируще, навіть у сльотавій холодній землі не загине, проросте, дасть насіння і заполонить Любов’ю весь світ. Рятівне Слово, її тяжкий хрест і її спасіння.
„На світі вже так мало таємниць” – шкодує лірична героїня з вірша „Над листами Бетховена”, і авторка нам додає їх щедрою рукою. Один з них так і зветься – „Вірш, у якому левова частка – таємниця”. А якщо взяти до уваги модне нині захоплення гороскопами (сама авторка – лев за гороскопом), тоді гра слів наводить на думку, що уся її поезія якоюсь мірою левова частка: і таємниця, і загадка. Було б бажання розгадувати.
Цікаво також спостерігати, з якою легкістю у поезіях Антоніни Корінь оживають абстрактні поняття, отримуючи право на автономне життя:
„Заплакати? Не мають очі сили, обійми утікають від руки.”
„Жура-чужинка в натовпі зникає”
„Втекли мої ночі подалі від сну”
„Але розлука спізнилась в поїзд, а повернути його не можна…”
„А я ту „форму” складу в валізу…” (у вірші йдеться про форму звертання)
„Немов світлофор – оцей підпис „Любов” – закоханим почерком жінки…”;
„…дівча ітиме у заміжні сни”.
З цими одухотвореними абстракціями авторка поводить себе як із живими істотами: докоряє їм, звертається до них („Здрастуй, пожежо, яку я не хочу гасити!”), турбується про них (”Втратонько! Як ти живеш без мене?”), звинувачує, бере у свідки, печалиться („Ой лячно як за немедові місяці, які промчать життя на вороних!”).
Іноді мені хочеться прослідкувати, як зображено у віршах час, і напоготові стають нові і нові рядки. Мандрую з вірша у вірш і спостерігаю його присутність у порах року („Бо виріс степ із літньої одежі, як з юності і молодості – ми”); у настроях людини, у зміні дня і ночі („День у ніч переходить так швидко! Ніч у день – зовсім не поспіша…”; згодом натрапляю на цілий вірш-звинувачення на адресу часу („А винен час – нахаба і загарбник.”), аж раптом - невластиве авторці, несподіване, розпачливе й безжальне: „Ходять люди навколо – майбутні самотні хрести…”
Сльоза – багатозначний символ у будь-якій поезії – а як він втілюється у поезії пані Антоніни? А кольорова гама її віршів? А ритміка? Я які саме слова римуються і чи завжди римуються? А чому саме так названо збірки? На ці та інші питання можна шукати відповіді лише у неспішному спілкуванні з книгою.
Часом спіткнешся об слово: щось із ним не так, ніби воно не на місці. Я про себе зву такі слова зсунутими, по аналогії з картинками-зсувками, що бавилась ними у дитинстві, один необережний рух, і картинку пошкоджено. Але ж автор це робить зумисно. Щось то мають вони нам підказувати ці „зсунуті” слова:
„І тепер над степом віхола регоче:
Стежку в мою пам'ять поховати хоче”…
Не замести, не сховати, не приховати, а поховати, саме це слово вжито для підсилення образу, для загострення уваги, для підсилення емоції.
„Обгороди мене
світлом своєї душі.
Для друзів і рідних
низенький зроби перелаз”
Чому не огорни, наприклад? Для променів світла заземлене дієслово обгороди аж ніяк не пасує, але вжито автором зумисне, бо допомагає відчути ще кілька його значень, які вкладає у образ авторка, де цілий вірш – розгорнута метафора.
Авторські неологізми – ще одна неповторна ознака стилю. У згаданих збірках - це не стільки нові слова, скільки вживання знайомих слів у невластивій їм граматичній формі або складні слова, що допомагають максимально висвітлити певне значення. Наведу приклади перших і других.
„Бо давно весільний поїзд наш відгукався. Позову ж , вклонюся в пояс – не відгукуйся!” „Так набридла ця тиша навшпиняча…” „Ти ж моя радість, Ти ж - моя мученька, щастя мого джерело!” „У пору кризи влади, в зеніті демократії пропите й закупонене вмира моє село…” ”Будильничок тіктакав на столі”.
„Люблю тебе з доновоерних пір”. „Таж він – гордохолодний вітер!” „Згадай, як в сутінках той сад палав червонолистяно”. „…Ненавмисне на кожну виставку ставлю бібліо-образ твій…” „Гашу я погляд твій стожарий, коли тремтить твоя рука…” „У халатно-піжамному царстві, де радіти нам смерть не дає…” Є щастя мить: це коли ти виходиш теж на ту доріжку, якою випало нести мою печаль-сороканіжку”. „Скажу очима зелен-дикими…”
Звичайно ж, впадають у око часом і русизми, і суржикові слова та вирази, і явні огріхи - залишу їх на відповідальність автора та редакторів: ох і важка це справа - плекати літературну мову у двомовному оточенні споріднених мов…
Наприкінці цих заміток дозволю собі показати одного вірша, як я його прочитала.
Назва твору „З точки зору сторожа”.
Спробуємо побачити у ньому відзначені вище особливості поетичного світу автора.
Вже з назви впізнаємо Антоніну Корінь за її самоіронією, вмінням сказати про головне жартуючи. Впадає у око, що світ її поезії виразно національний, український. Звідси „козак - вусатий очерет” співає річці колискову. Осінній пейзаж, поданий з погляду жінки, пишний і радісний: дерева прикрашають себе щедро: кольє, браслети, буси. Аж занадто щедро як для двох поетичних рядків, до того ж усі ці прикраси „зі ржавчини”- авжеж, осінь… Осінь як жінка, що відмовляється бачити попереду зиму.
Розгорнута метафора розкриває зміст присвяти „Рікам Сугоклеї та Інгулу, при злитті яких живу”. До речі, цікава присвята (а віршів з присвятами у пані Антоніни взагалі багато) - на цей раз не людині, а річкам, злиття яких зображено з усіма атрибутами справжнього весілля: тут і залицяння, і зваба, і взаємне кохання, і зрештою „вже звінчані, біжать у ліс і степ…”. Одночасно - і характеристика ландшафту центрально-української області (ліс і степ). Продовжуючи народознавчий, так би мовити, образний ряд, відзначаємо також і зображення сонця як основного атрибуту язичницьких шлюбних обрядів. Всього у двох рядках спресовано кілька образів, які щільно, як ляльки, ніби входять одна в одну:
А сонечко грайливо-молодіжне
Купається у хвилях і цвіте.
На перший погляд, до чого тут сонечко одразу після „вже звінчані, біжать у ліс і степ…”? Але придивімось уважніше, воно ж купається (ой на Івана, та й на Купала… - згадали?). І чому воно цвіте? Цвіт тут до чого? Сонце – світло – вогник - цвіт, чи не той, що на папороті у купальську ніч? У кого ще є сумніви щодо аналогії зі святом Купала, для тих - авторський неологізм „грайливо-молодіжне”, відчуваєте тепер зв'язок: гра, молодь? Продовжимо за автора: вінки на воді, вогники свічок, магія купальської ночі.
Далі відзначимо вже згаданий раніше прийом заземлення, коли розпочавши з високої ноти і злетівши до неба, раптом помічаєш унизу землю. Завдання заземлення сумлінно виконує і майже канцелярське „Долина” зветься кооператив”, і цілком побутове сторожування „щоб злодіїв на ниву не тягло”, і турботи про засіки з припасами на зиму. До речі, вміння дати характеристику національному характеру одним рядком викликає щире захоплення: „…Мов квітники, врожаяться городи”. Тут і хазяйновитість, і піклування про красу, майже за Максимом Рильським.
Далі образна система починає зворотний рух від побутового сторожа до почесної сторожі. Поет – вартовий Всесвіту („Без вартування й вірша б не було!” ) і саме цим наближається до Творця: „пасу очима Всесвіт, як Всевишній…” Після першого прочитання цього рядка перехоплює подих від зухвалості авторки, оскільки ніде раніше вона тако-о-го собі не дозволяла. Але по кільках хвилинах роздуму задаєшся запитанням: у якому контексті сказано ці сміливі слова? І погоджуєшся з цим образом, бо хто ж, як не український поет був вартовим Батьківщини в епоху її бездержавності, хто як не український поет відчуває власну відповідальність за її майбутнє?! Постійний розвиток традиційних образів наводить також на думку про те, що картина світу авторки не є незмінною, статичною і назавжди визначеною, вона змінюється разом зі змінами у її душі, і вдумливому читачеві це обіцяє чимало відкриттів і насолоду від справжньої поезії. Ще кілька зауважень, які не вдалося втиснути у наведені раніше спостереження за цим одним віршем. Рядок, що посіяв у моїй душі сум`яття: до тем праці та пейзажу долучається картина: „Хмарки легенькі Бог на небі склеїв” – що це? Не розгадана мною метафора, чи чергова спроба „заземлення”, чи один з тих ребусів, що ними рясніє така оманливо прозора на перший погляд поезія Антоніни Корінь?
Привертає увагу також образ, що є незмінним протягом усього цього вірша, у мене він викликає певну аналогію з образом авторки, але тільки таке трактування було б спрощеним. Він присутній у багатьох її творах, напевно, вже дуже цікавить поетесу як дослідницю жіночої долі, душі, мрії. Це образ жінки-осені. Тієї самої, що не хоче передбачати попереду зиму. Надзвичайно цікаво спостерігати за тим, як визирає згаданий образ з вірша то вже згаданою чепурухою у брязкальцях, то відчайдушною звабницею („то талію, то шию вигина”, „і лащиться, й зливається – до дна”). А зима-то ніде не подінеться, її срібні дзвоники то тут, то там додають до осінньої мелодії свої ноти, поки що несміливі, від яких ще можна відмахнутись: „ще зеленню уперто виграє”, і хоча співає козак-очерет серпневу колискову, „але вона й під пісню не заснула”. Він їй навіває сон, а вона не здається. Образ жінки-осені і образ жінки-річки (така ж мінлива, рухлива, говірка, тремтлива, жива) у цьому вірші ніби з’єднані у один, що перегукується з рядками інших поезій („Я знаю – не повинна я текти, але від русла річці як втекти?”. „…А листопад так жадібно цвіте, виманює, мов соловей із дому”). В іншому вірші – відвертіше: „Осінь, як воріжечка, сипле лист пожухлий”. Авжеж, бо в українців не вороги, а воріженьки. Ще одне свідчення того, що українськість поезії А.Корінь природна і не вимагає спеціальних освідчень та декларацій, вона є незмінною ознакою її картини світу.
Завершуючи розмову про цей вірш, який завтра – цілком імовірно - викличе нові асоціації, хотілося б замінити заземлену його назву на високу „Сторожа”, і тоді одразу вибудовується інший асоціативний ряд („Я на сторожі коло них поставлю Слово”)…

Майя Міщенко, головний бібліотекар відділу краєзнавства
ОУНБ ім. Д.Чижевського