Книга Володимира Лиса «Століття Якова» привернула мою, як бібліотекаря, увагу кількістю видань. «Століття Якова» – роман українського письменника В. Лиса вперше був опублікований у 2010 році, а вже в 2018-му в Харкові світ побачило п’яте (!) видання цього твору. Це ж не підручник і не посібник («надцяте» видання перероблене й доповнене), а художній твір, за яким у 2016 році знято однойменний серіал «Століття Якова». Що ж за книга така? Не скажу, що роман читається з легкістю, адже написаний з вживанням автентичного західнополіського діалекту. Проте читати було цікаво: переймалася долею героїв твору, засуджувала і співчувала, порівнювала, заперечувала, а головне – ще раз вчилася розуміти людей в будь-яких ситуаціях та поважати старість.
«Життя прожити – не поле перейти», – говорить народна мудрість. Головний герой волинянин Яків Мех багато чого пережив за свій майже столітній вік: Російська імперія, УНР, Річ Посполита, Друга світова війна, сталінський СРСР, незалежна Україна.
На тлі історичних подій минає і особисте життя Якова: кохання, війна, полон і знову війна, вбивство дружини і дітей, яке вчинили місцеві посіпаки НКВС…
«Яків знав, що доживе до свого століття. Доживе. Мусить дожити. Знав, як воно й проходитиме, те свєто. Зберуться, за столом посидять, як годиться…». Здавалося, що за майже сто прожитих років вже все зроблено. Та виявляється, що навіть в такому віці ще можна допомагати та рятувати. А саме: врятувати молоде життя дівчині-наркоманці Оленці. Задля цього Яків Мех навіть зважується на вбивство людини. Саме Оленка пробуджує спогади дідуся. Поряд з цією дівчиною Якову згадується його дитяче кохання, викрадення коханої, що стала чужою нареченою, кохання до польської шляхтянки… «І те було, чого ніколи не забути, – як він вийшов назустріч весіллю з ружжом в руках».
А зараз головному герою майже сто. Все життя він мешкає у своїй старій хаті в селі Загорани на Волині. Селянин чекає листа від нещодавно порятованої ним Оленки і приїзду на столітній ювілей сина Артема. А поки що… потрібно попрощатися з померлими родичами, щоб незабаром зустрітися в іншому світі. «…Стояв тепер Яків коло засипаних снігом могил… Стирав сніг з пам’ятників рукою, що ледь-ледь тряслася. Нє, тряслася дужче й дужче. Ходором ходила стареча рука. Мех Платон Гордійович, Мех Парасковія Купріянівна, Мех Софія Зіновіївна, Мех Софія Яківна, Мех Уляна Яківна».
І ось нарешті приїхав син! Приїхав назавжди! А чи не запізно? «Яків опустився на лавку. Син – не зі сну, а наяву – стояв перед ним. Постарілий, та ще зувсім не старий. Навесні ж тико… Дай, Боже, памн’єть, шістдисєт два йому буде».
Найкращий роман десятиріччя; переможець конкурсів «Гранд-коронація слова» та «Коронація слова – 2010» – так, це все про «Століття Якова».
Письменниця і поетеса Оксана Забужко про книгу говорить: «Лис написав дуже гарну книжку, і я її охоче всім рекомендуватиму…». А от Андрій Куликов – журналіст і телеведучий – шкодує, що цей роман не може мати продовження.
Дочитавши останню сторінку, розумієш, що потрібно мерщій дарувати добро рідним та близьким, знайомим та незнайомим.
Не забуваймо провідувати наших батьків, бабусь і дідусів та говорити їм теплі слова вдячності!
Раджу всім на два-три вечори забути про телевізори та прочитати цю книгу! Не пошкодуєте!
Наталія Білаш,
завідувач відділом абонемента
