понеділок, 28 жовтня 2013 р.

"Мереживо часу" Едуарда Странадко

Розпочинається останній тиждень експозиції у бібліотеці Чижевського фотовиставки Едуарда Странадка «Мереживо часу». Її автор - самостійна мистецька величина у світі вітчизняної фотографії, голова правління Національної спілки фотохудожників України, журналіст, автор п’ятдесяти персональних виставок в Україні, Росії, Сполучених Штатах, Нідерландах, Словаччині, Румунії та Німеччині, а також лауреат численних премій і автор кількох книжок. Намагатись говорити про його творчість в рамках однієї публікації просто несерйозно, тож ми спробуємо привернути Вашу увагу лише до тих робіт, які наразі експонуються в стінах кіровоградської обласної наукової бібліотеки.

«Мереживо часу» - це доповнена та перероблена виставка «Дев’яності», що вже встигла помандрувати низкою міст України і попередня назва, безумовно, пасує їй значно більше. Це 42 роботи, зняті автором на звичайну «мильницю» протягом останнього десятиліття ХХ століття і їх усі, попри деяку жанрову розмаїтість, об’єднує своєрідний присмак епохи-після-розпаду-Імперії. Об’єднує щось рухливе, бокасте, не завжди прекрасне, але завжди живе. Щось, що дуже довго тримали під поверхнею – і от – нарешті! – це «щось» вирвалось на волю.

Тут є все, що було у дев’яностих, а також трохи того, що у них не було – школярі сусідують з бабками-плакальницями, солдати – з втомленими святими на дахах ще більш втомлених міст. І, хай як це парадоксально звучить, саме через концентровану «дев’яносткість» роботи отримують додатковий екзистенційний вимір: крізь побутову сценку на випускному проглядає поламана механіка людських відносин, у очах дівчинки на Святі першого дзвоника можна помітити легку нестерпність буття. Час від часу на фото з’являється і сам автор – завжди не схожий сам на себе, завжди з легкою посмішкою на вустах.

Загалом же магія робіт Странадко існує всупереч усім канонам фотографічного мистецтва, і це наполегливо вимагає від глядача пояснення. Горизонт «завалено», в об’єктив лізуть двірники, персонажі стоять спиною до камери. Так не можна знімати.
Але це прекрасно. Спершу здається, що справа у непоказному психологізмі, в тому, що на світлинах не знайти двох однакових поглядів. Можливо. А можливо у тому, що автор ламає дистанцію між технікою зйомки та її об’єктом, між фактурою і фактом. У Странадко люди годують фактуру з рук, граються її шматками, ремонтують і змазують її. Фактура відповідає людям взаємністю. І так само поводить себе час – застигає у незручних позах, невміло випускає щось з рук, врешті-решт розсипається на безліч шматків…
І все тільки для того, щоб Ви власноруч сплели його у мереживо.



Євгеній Манько - шанувальник мистецтва.

1 коментар: